Голова правління Фонду Ігоря Палиці «Новий Луцьк» Олександр Товстенюк - людина непублічна. Втім, саме він узяв на себе відповідальність, бо три роки тому на прохання засновника Фонду Ігоря Палиці він погодився його очолити.  

Загалом за час діяльності Фонду на потреби рідногоміста та лучан було витрачено 150 мільйонів гривень. А от жителі обласного центру досі мало знайомі з Олександром Товстенюком, бо він не часто «світився» перед телекамерами. 37-річний керівник Фонду зізнався, що вдруге у житті дає інтерв’ю, - пише Галина Світлаковська на сторінках газети Волинь-нова.

   

СКАЖИ, В КОГО ВЧИШСЯ, І Я СКАЖУ, ХТО ТИ

— Мушу зізнатися, донедавна була переконана, що голова правління фонду «Новий Луцьк» — сам Ігор Палиця. Усім відоме прізвище заступника голови, а про вашу присутність у цій команді, даруйте, якось нічого не було чути.

— Мене це анітрохи не ображає, навпаки — тішить. Головне, щоб усі жителі міста знали про діяльність Фонду, бачили результати нашої роботи, відчували зміни на краще. За чотири роки Ігор Петрович вклав у розвиток Луцька 150 мільйонів гривень. За кожну витрачену копійку я відчував і відчуваю велику відповідальність. Організовував роботу, формував команду, намагаємося коштами Фонду розпорядитись максимально ефективно. І взявся за цю роботу не заради якихось матеріальних дивідендів. Ігор Петрович — непересічна, харизматична особистість, мені цікаві й близькі люди з подібним поглядом на життя, у нього є чому повчитися. За своє життя я зустрічав таких небагато, хоча найпершим учителем був, звичайно, тато.

— Вашого батька Віталія Товстенюка у Луцьку згадують добрим словом як директора місійної друкарні, людину з високими діловими і моральними якостями. А ви хто за фахом?

— Закінчив два факультети: романо–германської філології (прикладна лінгвістика) та економічний. Уже в студентські роки розумів, що навіть після закінчення вузу ніхто не гарантуватиме робоче місце з достойною зарплатою, що потрібно думати, як дати собі раду. Вплинув і досвід батька, який свого часу брав участь у створенні одного з перших у Луцьку кооперативів. Налагодили тоді виробництво поліетиленових пакетів, бо пакувальні матеріали були дефіцитом. Так і прийшов у бізнес.

— Є бізнесмени, які «роблять гроші з повітря», а є такі, хто всупереч усім труднощам налагоджує виробництво, що дає потрібну людям продукцію, робочі місця. Ви до якої категорії належите?

— Починав, як і багато хто з волинян, із поїздок до Польщі. Привозив канцтовари, продавав. І вчитися встигав, і працювати. На всіх підприємствах, до створення і діяльності яких я причетний, був керуючим співвласником. Усі мої бізнес–партнери за віком старші, але з моєю думкою рахувалися. Одним із найуспішніших проектів було налагодження виробництва і сертифікація нових на той час будівельних матеріалів, так званих «сендвіч–панелей», яких в Україні ще не виготовляли. Сучасну лінію поставили в Києві, я жив і працював там. Згодом доводилося братися й за інші сфери діяльності. У 2003 році придбав підприємство «Металіст», яке і зараз працює, виготовляємо металоконструкції. З початку комерційної діяльності, якщо підрахувати, до тисячі робочих місць було створено з моєю участю. На жаль, зберегти усі в наших умовах не завжди вдається.

— Відомо, що ви були радником Бориса Клімчука, коли він працював головою облдержадміністрації. Що могли радити, будучи удвічі молодшим, дуже досвідченому керівнику? І чим зацікавила така співпраця?

Із Борисом Петровичем близько познайомилися, коли я, як депутат обласної ради, працював у його блоці «Рідна Волинь». Тоді Борис Клімчук був на дипломатичній роботі, але життям області активно цікавився, підтримував зв’язок з нами телефоном. Борис Петрович цінував, коли людина мала свою думку. Бувало, дякував мені за вміння відстояти іншу точку зору. І коли він став головою облдержадміністрації, то пропонував мені посаду начальника департаменту житлово–комунального господарства, потім — посаду свого заступника. Я подякував за довіру і погодився бути його радником на громадських засадах. Тісне спілкування з цією людиною стало доброю школою. Треба гордитися, що такі особистості, як Борис Клімчук, як Ігор Палиця — наші краяни.
     
«ПРИВАТИЗОВУВАТИ» МІСТО НІХТО НЕ ЗБИРАЄТЬСЯ

 — Досі ви були не публічною людиною, а тепер про вас заговорили. Кажуть, будете боротися за крісло міського голови Луцька? І вперше ми почули це з уст Ігоря Палиці.

— Розумію, що вибори — це змагання, в якому нема «срібла» і «бронзи», тут або переміг, або програв. Якщо прийму рішення брати в них участь, то не заради задоволення своїх амбіцій. Якби я не почав співпрацювати з Ігорем Петровичем, не був головою правління Фонду «Новий Луцьк», то, очевидно, і далі спокійно займався б власним бізнесом. Але зараз, коли в Луцьку вже багато зроблено, а ще більше заплановано зробити, — «сходити з дистанції» не випадає, є необхідність йти у міську владу, впроваджувати нові підходи, нову стратегію розвитку міста.

— А що спонукало вас три роки тому впрягтися у цю командну роботу?

— Усе почалося зі здорового азарту, коли Ігор Палиця оголосив про свій намір йти на вибори до Верховної Ради. Ми багато спілкувалися. Я розділяв його думки щодо вирішення тих чи інших проблем у житті міста, мені подобався його підхід до справи. І мимоволі я долучився до передвиборчої кампанії, бо мав певний досвід боротьби за депутатство в обласній раді. Не скажу, що радив Палиці, як діяти. Але в багатьох випадках твердо знав, чого не слід робити, з якими людьми не варто мати справу. Кандидат був достойний, як і його програма, підкріплена відповідним фінансовим ресурсом. Тоді Ігор Палиця набрав 40 відсотків голосів виборців. А незабаром він запропонував мені очолити Фонд «Новий Луцьк».

— Ви погодилися, бо вбачали цю роботу добрим «трампліном» для подальшого кар’єрного зростання?

— Я погодився, бо мені хотілося, щоб передвиборча програма Ігоря Палиці була виконана. У перші три роки діяльності наша робота була переважно з цим пов’язана. До речі, передвиборчі зобов’язання Ігоря Петровича реалізовані вже на 70 відсотків. Він хоч і склав повноваження, але слова перед лучанами дотримує. Адже йдеться про важливі для людей речі — здоров’я, добробут, перспективи для молоді, турботу про літніх тощо, загалом — сім великих програм. Не буду перелічувати зроблене, наведу лише один факт: до 2017 року в Луцьку відкриємо 26 футбольних полів — у кожній школі. Вартість одного — мільйон гривень. Ніколи не розглядав роботу у Фонді як «трамплін» для особистого просування. До речі, Ігор Петрович пропонував мені брати участь у виборах до Верховної Ради у 2014 році. Я категорично відмовився, робота в парламенті — не для мене.

— Вас «сватали» на серйозні посади, ви не погодились, а тепер готові взяти відповідальність за розвиток усього міста?

— У цьому немає протиріччя. Робота чиновника, який протирає штани від зарплати до зарплати, мені не була потрібна. Необхідно проводити системні, комплексні зміни. У Фонді Ігоря Палиці розроблена Стратегія розвитку Луцька до 2020 року. Ми провели широке опитування лучан, опрацювали 56 тисяч анкет, вивчили думки і побажання людей. До розроблення цієї програми залучали багатьох фахівців, експертів, депутатів міської ради, які об’єднані у групу «Новий Луцьк». Тому є чітке розуміння, як має розвиватися місто, на що витрачати кошти з бюджету, куди залучати інвестиції. Прикро, коли іноді стикаємось із недовірливим ставленням, мовляв, вкладають гроші, значить, хочуть «приватизувати» Луцьк. Але більшість лучан, сподіваюсь, схвально оцінюють нашу роботу, люди сьогодні вміють аналізувати, думати, оцінювати.

— Ви впевнені, що будуть інвестиції?

— Однозначно. До мільярда гривень планує вкласти у розвиток Луцька сам Ігор Палиця. Якщо він пообіцяв, приміром, що збудує у місті кілька плавальних басейнів, то будьте певні, він це зробить. Тепер у полі зору будуть і питання економіки, житлово–комунальні проблеми. З 1 липня цього року діє закон, який покладає на жителів багатоповерхівок відповідальність за утримання будинків. У Луцьку є приклади успішної роботи об’єднань співвласників багатоквартирних помешкань. Треба цей досвід популяризувати. Ми створюємо мережу «Офісів розвитку кварталу» — до 10 у різних районах Луцька, де людей консультуватимуть юристи, будуть проводитися семінари, аби люди знали, як самоорганізуватись, із чого починати. На утримання офісів доведеться витратити немалі кошти, але такі інвестиції теж необхідні.

— Нещодавно з назви Фонду зникло одне важливе слово — «благодійний». Чи означає це, що ви перестали допомагати людям?

— Наша громадська приймальня працює, як і раніше, кредо «З добром у серці» буде актуальним завжди. Зміна у назві свідчить лише про те, що завдання Фонду ширші, аніж просто доброчинна діяльність.

— Хтось скаже: «Добре розпоряджатися чужими грошима». А свої кошти вкладаєте у благодійність?

— Так. Намагаюсь робити, як вчить Біблія, як мене виховували батьки. Але це має бути тільки між людиною і Богом. Ігор Палиця про свої пожертви теж не розповідає. А про діяльність Фонду, як про свого роду соціальний проект, інформацію оприлюднюємо не заради реклами, а щоб звіряти свої дії з думкою лучан. Необхідно ж повідомляти про заходи, які проводимо, знайомити жителів із програмами, які втілюємо. І при цьому не розраховуємо на якісь преференції з боку лучан на знак віддяки за зроблене. Якщо є можливість прислужитися людям, рідному місту, якщо знаєш, як змінити життя у ньому на краще, то це потрібно робити.