Лікарі у його одужання не вірили, але він уже ходить і вчиться писати. У серпні минулого року киянину Вадимові Свириденку прийшла повістка з військкомату. Його мобілізували на посаду солдата-санінструктора 128-ї гірсько-піхотної бригади, яка несла на собі основні тяготи оборони Дебальцівського плацдарму. При відступі українських військ він пролежав на 20-градусному морозі три доби і втратив усі кінцівки, - пише Вісник і К.

Під час боїв санінструктор Свириденко надавав першу допомогу пораненим, відправляв їх на лікування. У бою під Дебальцевим він і сам потрапив під снаряд танка, отримавши осколкові поранення у стегно і передпліччя. Разом зі своїм командиром та іншими пораненими потрапив у групу для вивозу в госпіталь Артемівська. У дорогу вирушили 16 лютого. Вночі колона потрапила у засідку: спочатку їх поливали з мінометів, а коли вцілілі бійці перебралися на вантажівку, їхній «Урал» на фугасі рвонуло так, що усіх поранених, хто був там, підкинуло метра на півтора, а кількох хлопців навіть викинуло за борт.

Машина вийшла з ладу, і потягнулося сумне очікування при температурі мінус 20 градусів. З кожною годиною поранених ставало все менше і менше, живими залишилося двоє – Вадим і його молодий командир лучанин Денис Чабанчук (позивний «Чабан»). Вони до останнього трималися разом. Щоб не втрачати тепло, щільно притулилися один до одного спинами. Але Чабанчук таки поступово згасав. Через знесилення він почав засинати. Двічі Свириденко будив його, але втретє Денис уже не прокинувся… Вадим лишився єдиним, хто вижив у тому холодному пеклі.

Свириденко три доби протримався на морозі. Щоб жити – їв сніг, шукав сухпайки, які лишилися в померлих побратимів. Вже тоді він практично не відчував рук. «Я не думав про смерть, бо в мене почалася боротьба за виживання. Коли опиняєшся в такій ситуації, прокидаються якісь звірині інстинкти і психологічно відключається все. Свідомість наче атрофується. Дії зводяться до механічних. Навкруги мене лежать «двохсоті», а емоцій не було. Я дивився на мертвого командира, з яким спілкувався, на людські трупи, і розумів одне, що мені потрібно рятувати себе», – пригадував пізніше ті події Вадим.

На четверту добу, 19 лютого, на рядового Свириденка натрапила розвідка «ДНР». Переконавшись у тому, що він і справді медик, відправили Вадима до Донецька, де надали першу медичну допомогу. Але бойовики бачили, що боєць потребує серйозного лікування, навіть не вірили, що виживе, тож вирішили його обміняти.
Медики поставили санінструктору Свириденку страшний діагноз – четвертий і найтяжчий ступінь обмороження кистей рук і стоп ніг. У Києві йому ампутували усі кінцівки. Два місяці він пролежав у реанімації. Лікарі навіть не вірили, що він повернеться до повноцінного життя. Але Вадим вкотре продемонстрував небувалу силу волі. Нині він уже доволі впевнено тримається на протезах. Вчиться ходити не по рівному асфальту, а по пересічній місцевості.

Більше того, Свириденко вже освоює «нові руки» і навіть вчиться писати. До таких подвигів його спонукає мрія – він хоче впевнено тримати на руках свою майбутню донечку, адже дружина Вадима вагітна. А ще Свириденко бачить своє нове призначення у майбутньому – допомагати в психологічній реабілітації таких же бійців, як і він. Відповідну пропозицію від волонтерів він уже отримав.