Євген Недищук - один з перших, хто почав допомагати 51-й окремій механізованій бригаді під час військових дій на Сході. Після революції на Майдані Недищук твердо постановив поповнити ряди української армії і з березня місяця до цього часу перебував під Маріуполем у складі полку «Азов». А нещодавно депутат Волинської облради приїхав із візитом у рідне місто Нововолинськ, - пише БУГ.

Із корабля на бал: перші враження від війни.

Приїхав на Схід 20-го березня, одразу отримав зброю. Так сталося, що в перший день, викликали за тривогою. Тоді якраз полк «Азов» стояв на позиціях в Широкиному. Того ж вечора попав під обстріл. Це з часом звикаєш, що небезпека на тебе постійно чатує, а перший раз було тривожно. Траплялися випадки, коли йдеш у розвідку і згадуєш рідних. Снується в голові, що їх більше не побачиш. Відчуваєш, що ця хвилина в твоєму житті може бути остання.

Одна з мотивацій піти в АТО – моїх два сини. Краще я буду воювати, ніж вони. В нашому полку є багато молоді, і ми стараємось їх оберігати, не наражати на небезпеку. Є розуміння того, що захищаємо своїх рідних, які знаходяться тут, на Заході. Територію України обороняємо, як кажуть, до останнього метра. Хто, як не ми, і коли, як не зараз?

Війна друзів дарує, війна друзів забирає.

Ніщо так не ріднить людей, як небезпека. Бойове братерство – це назавжди. У нас в підрозділі є різні люди за національністю. В «Азові» більше 30-ти хорватів, є англійці, американці, німці, поляки, білоруси, норвежці, серби, чеченці. Останнім, коли кажеш, що і по той бік з Чечні воюють, вони заперечують – це «кадирівці». Завжди відчутна підтримка бойових побратимів. У добровольчому полку практично 80% людей пройшли Майдан. Часом збираємося біля багаття, спілкуємося. Нам є про що поговорити.

 

Бракує Володі Пушкарука. Він був мені як брат, я хрестив його доньку. Людина неординарна. Спортсмен, активіст. Його життя закінчилося під Донецьком від осколка міни. Хлопці розповідали, біг відв’язувати собаку під час обстрілу. Це говорили очевидці. Коли його привезли, я з друзями їздив забирати тіло з Луцька. У нього було поранення не від снайперської кулі, як казали, а від осколка.

Удвох ми записувалися в добровольці. Мене не записали через вік – тоді у військо брали чоловіків до 50-ти років. Володя поїхав з Іваном Ганею, з тих пір часто спілкувалися по телефону. Загинули обоє. Недавно в Нововолинську попрощалися із другим героєм.

 

«На 90% добровольчі батальйони тримаються на допомозі волонтерів».

Волонтери їдуть навіть з Америки. Нас забезпечує необхідними речами емігрант з України, колишній афганець. Два тижні перед тим, як повернувся додому, привезли монокль, теплі речі. Дуже багато везуть з Києва. Купили два позашляховики, забезпечують продуктами.

У даний час від держави хотілося б навіть не підтримки, а, насамперед, розуміння. Всі ми готові захищати Україну, але дайте можливість стримувати напади противника. По нас стріляють, а ми маємо наказ не відповідати і при цьому не пускати ворога далі. Так не може тривати вічно. Хлопці повертають кошти за втрачене військове майно, а де ж тоді відповідальність генералів, які довели до смерті військових, і тих, хто віддавав злочинні накази? Людське життя не можна зрівняти з матеріальними цінностями. «Азов» теж був під Іловайськом. Нашим військовим пощастило більше: командир Андрій Білецький дав команду виходити і бійці за 10-12 годин до «котла» покинули територію.

Хлопці пішли воювати, не відкупилися, а їх ще й судять. Таке враження, що хочуть відбити бажання йти захищати країну. Мирні Мінські угоди – це айсберг, і ми бачимо тільки верхню його частину. Впевнений, що є якісь секретні домовленості, про які ми не чули.

 

Історія одного броньовика.

Зараз в Широкиному немає людей. Після чотирьох місяців обстрілів там не лишилось жодного будинку, що вцілів. Шукали підвали, щоб сховатися, весь час ходили туди у розвідку, тому добре знаю цю місцевість. Зазвичай «сепари», коли є спостерігачі ОБСЄ, стріляють зі стрілкової зброї, як тільки вони їдуть, починають «гатити» з важкої артилерії.

Мінімальна відстань між нами і сепаратистами була 500 метрів. Нас розділяла дорога. Одного разу заїхали на їхню територію. Заблукали, пропустили поворот. Ті почали стріляти. Наші хлопці в’їхали в болото і погрузли, вибратися так і не змогли. Ось так і подарували броньовика «Спартан» сепаратистам. Правда, його кілька днів по тому через Інтернет знайшли уже в Ростові. З часом броньовик знову попав в руки «сепарам», та наші хлопці його розбили. Не лишили нікому.

Траплялися різні курйози. Коли планували якусь операцію і не попереджували Генштаб, нам все вдавалося, і навпаки, як тільки повідомляли про свої плани, нас там вже чекали. Одного разу нас обстріляли свої. Пережили все достойно і далі в такому ж дусі будемо нести службу. Єдине, нам треба порядку, щоб закони діяли, ну а решту ми зможемо зробити спільними зусиллями.

 

 

Перша служба проходила у… Москві.

Служив у Москві в інженерних військах, (спортрота). Грав у футбол за московський воєнний округ. Мені дали три роки відстрочки через хворобу, але я задумав йти в армію, не чекати. Пройшов військову підготовку і поїхав у Ташкент. Разом з хлопцями нас мали відправляти в Афганістан, але в останній момент вирішили, що ми, як працівники військового заводу, можемо видати військову таємницю, і повернули. Що за таємниця, до цих пір не знаю… Це був 81-й рік, і тоді я гадки не мав, що прийдеться воювати з Росією – «братнім, дружнім народом», як вони себе представляли. А тут ось такий от парадокс.

Як прийшов з армії, дуже хотів виїхати з Радянського Союзу. Шукав адресу родички в Канаді, потім написав їй листа. Однак, не склалося. Тому зараз хочеться, щоб мої діти не шукали чогось кращого і жили в нормальній країні. Хоча, чесно кажучи, побувавши на сході, я не бачу швидкої перспективи закінчення війни. Залишається надіятися, що невдовзі наступить мирний час і будемо будувати єдину країну спільно.