До редакції газети Відомості звернулася лучанка Оксана Куліш. Вона мати чотирьох дітей. Троє з яких — неповнолітні.

— З 16.02.1989 року я перебуваю на квартирному обліку Луцької міської ради в загальній черзі, а з 27.06.1994 року — у пільговій першочерговій (як багатодітна сім’я). Адже проживала із сім’єю у складі 5 чоловік в однокімнатній квартирі загальна площа якої становить 21,8 м.кв., а жила — 12,3. Відповідно, ця квартира за розміром житлової не відповідала ніяким мінімальним стандартам, встановленим Житловим Кодексом. Адже, відповідно до його статті 47, норма житлової площі в Україні встановлюється у межах 13,65 метрів квадратних на одну особу. Я постійно зверталася до облдержадміністрації та Луцької міської ради із заявами та клопотаннями про поліпшення житлових умов. Однак у відповідь отримувала формальні відписки з порожніми обіцянками в подальшому вирішити житлову проблему моєї сім’ї. Однією із таких численних невиконаних обіцянок є відповідь Волинської облдержадміністрації за № К-121 1П від 14.11.2007 року за підписом заступника голови облдержадміністрації Святослава Кравчука, де зазначено, що за домовленістю з керівництвом виконкому Луцької міської ради при формуванні міського бюджету на перший квартал 2008 року будуть передбачені кошти на поліпшення житлових умов моєї сім’ї. Їх, звичайно, ніхто не виділив.

Натомість восени минулого року завідуючий відділом обліку майна та житлової площі міськвиконкому Геннадій Козюта запропонував мені, як варіант вирішення мого питання, вселитися у нежитлове приміщення по бульвару Дружби Народів, 5. Зазначу, що це звичайнісінька трикімнатна квартира на першому поверсі дев’ятиповерхівки. Свого часу вона і ще суміжна двокімнатна квартира отримали статус нежитлової площі, так як були надані під потреби поліклініки. Після того як останню перенесли у приміщення колишнього дитячого садка на Даньшина, у двокімнатній поселилася багатодітна сім’я. Мені ж, як уже говорила, запропонували три кімнати. Не чекаючи офіційного рішення про видачу ордеру, я з трьома дітьми переїхала туди жити. Адже квартира півроку як стояла порожньою.

Але замість того, щоб видати офіційні документи на проживання, у міській раді повідомили, що квартира і надалі перебуватиме у нежитловому фонді, і її віддали під опорний пункт міліції, а міська рада подала позов до суду на виселення мене та моїх дітей. З травня місяця ми співіснували разом з міліціонерами: вони займали одну кімнату, моя сім’я — дві.

Луцький міськрайонний суд 19 червня прийняв рішення задовольнити вимогу міської ради про моє виселення. У визначений термін я подала апеляційну скаргу.

Проте одного вечора, прийшовши додому, побачила, що двері міліціонери поміняли, а ключів мені ніхто не дав. У приміщенні залишились наші речі (меблі, техніка, одяг, навіть замочена для прання білизна). Під час особистого прийому міський голова Богдан Шиба пообіцяв, що посприяє, аби я могла отримати ключ лишень для того, щоб забрати речі. А куди мені з дітьми йти? Знову на 12-ти квадратах тіснитися п’ятьом людям?

Хочу також повідомити, що опорний пункт міліції раніше перебував у приміщенні того ж дитячого садочка на Даньшина. Кімнатку щоправда займав маленьку. З іншої сторони, там купа незайнятої площі, де вони могли б зробити ремонт і працювати. Якщо міліції вже конче необхідно перебувати у житловому будинку, то я з дітьми готова зайняти кімнати у дитячому садочку. Аби лишень кожен з них мав власне ліжко і ніхто не спав на підлозі.

Прокоментувати цей лист «Відомості» попросили Луцького міського голову Богдана Шибу.

— Ми будемо поступати відповідно до рішення суду. Людина, яка порушила закон, має бути покарана. Незважаючи на те, з яких причин це було зроблено. Про інше не має сенсу говорити.