На сторінках інтернет-видання Волинська правда опублікували чергове віршоване оповідання з підписом Панас Смирий про реалії сьогодення, які часто не помічають в щоденній метушні. Тож, пропонуємо нашим читачам познайомитись з волинськими «генералами» та їхніми кумирами.

Подаємо текст без правок та мовою оригіналу:

Останній ленінський оплот у формі статуї вождя серед маневицьких широт упав, як з дуба жолуддя. Безповоротно і всерйоз – нема червоного кумира, дають тепер новий прогноз: ідем без красних командирів. Жовтіє й синиться Волинь, нема партійних філіалів, та ось наводять певну тінь ще двоє «красних» генералів. У древніх градах ще живуть та ще й купаються в сметані і перстом вказують нам путь патріотично-полум’яний. Саган з Владимира і Ром із Луцька древнього над Стирем – створили нинішній партком і все майно із міста тирять. Нерукотворні й кам’яні вони стоять не серед площі, вони купаються в вині, а вітер красний стяг полоще.

Скажіть, хіба для них не рай? Усе життя – щедроти столу: лиш тільки рота роззявляй і дякуй щиро комсомолу. В столиці справжній є кумир, якому вперся біс в ребро, він проти бідності й за мир, а звати його пан Петро. Він має тезку в древнім граді, для нього рідна є Волинь, вони з Саганом завжди раді, щоб поміняють своїх ґаздинь. Старих жінок женуть із хати, приводять в ліжко молодих, які ж то гроші треба мати, щоб задивлятись на чужих! Лише єдиний комсомолець, що Луцьком править до сих пір сказав, що жінка його тролить і знайде зраду серед гір. Якби він навіть на Говерлу заліз із юною в намет – вона б його в шматки роздерла й спалила красний партбілет. Отож тримається спідниці, формально в паспорті одна, а є ж навколо молодиці, яких наш Ром не обмина. Він чоловік цілком у формі, ще може випити відро, а це для нього майже норма, йому ж для прикладу – Петро, отой, що вже в «Новій державі» збирає знову голоси і наші мізки вправно править, веде в дрімучії ліси.

В обох Петрів по двоє діток від юних молодих жінок, їм треба довго й гарно жити, щоб не сивіти від думок. Їм треба гроші заробляти і не складать до часу ласти, а хочеш більше трохи мати, то треба вміти вправно красти. Вони пройшли всі триєдино прекрасну школу – «комсомол», то їхня пісня лебедина, то їх краснесенький престол. Носи у них червоно-сині, бо ставлять підписи чорнилом, є двоє хлопців на Волині, що на столичне дмуть кадило. Для них люстрації немає, вони, мабуть, поза законом, хто «Мерседесом», хто «Хюндаєм» вивозять тисячі й мільйони.

Саган жирує на границі, забув про славнеє минуле, щаслива усмішка на пиці, в сідницях є партійна сила. Є відчуття, що хочуть люди його побачить на престолі, він знову мером в граді буде, бо всім на хвіст насипле солі. Він рветься віником до влади, аби змітать останні крихти, Петро не слухає поради і гострить знову власні кігті.

А в Луцьку пісня всім відома: всі до зими готують пальта, бо взявся тут місцевий Рома тепло міняти на асфальти. Бо гроші на такі ремонти збирала влада аж п’ять літ, тепер для гласності та понту фарбують в інший колір світ. Грошей немає у скарбниці (щоб не казали вороги), а порожніють знов полиці і знову влазимо в борги. Підуть на вибори лучани, доріжку встелять їм нову, закриють глухо теплі крани, за голос їм дадуть халву. Життя конкретно підсолодять (кому дадуть і шоколад), чи їх за ніс конкретно водять, чи знову кличуть на парад? На демонстрацію всі дружно із транспарантами підемо, кричати будемо натужно, бо знову стало в очах темно. В руках – портрети князя Роми і двох Петрів із орденами, їх красні помисли відомі – вони ведуть усіх до ями.

Вже чверть століття, як фундамент тріщав від красних постаментів, тепер сучасності орнамент нові підсовує моменти. Нема в нас ідолів в бетоні і комунізму теж нема, та всі ми знову у полоні і на Волині зокрема. Навчив їх вождь Владімір Лєнін із другом Карлом бородатим, якщо ти житимеш без лєні, то будеш много всього мати. Ці троє славних генерали слабенько знали Букваря, вони вивчали «Капітали», що у відкатах й хабарях. То є серйозная наука – професор з Києва Петро ще й досі родить собі внуків і мостить юнку під ребро…

На носі вибори, панове, забудь про совість, ум і честь, локшина в моді у столовій і агітацій дивна жерсть. Ти не лінуйся облапошить свого товаріща і брата і чесні очі запорошить, кого потрібно обирати. Тебе тримають півголодним, немитим, майже без вологи, та все ж вожді у нас народні і завжди йдуть на допомогу. Підкинуть сіна, дадуть пити, по трубах пустять трохи газу - і досить вам, панове нити, життя покращиться відразу!

Колись у бронзі постаменти стояли посеред майданів, а зараз – в синьо-жовтих лєнтах серед таких, як ми, жупанів. Та тільки ми свою куфайку за гріш хапали в секонд-хенді, вони ж свою святкову крайку у світових шукали брендів. Волам годиться і полова, для них по суті все одно, вони завжди тягти готові, їм приготовлене ярмо. А все тому, що на престолі - погонич з довгим батогом, а мізки в воликів ще кволі, їм думать деколи в облом…