Коли у Первомайську на Луганщині щодня тривали обстріли, незрячий Даниїл Саламатін з мамою мусили залишити рідний дім, - пише сайт Район.Луцьк.

На референдум ні Даниїл, ні його мама не ходили. І відразу відчули презирливе ставлення до себе сусідів, які підтримували сепаратистів. За якийсь час у місті з’явилися перші біженці зі Слов’янська. Їх жаліли, проте розповідям про жахи обстрілів не вірили. Аж поки не почали обстрілювати Первомайськ.

«Люди сиділи в підвалах по кілька днів без води, їжі та можливості сходити в туалет. Від спеки, задухи та жаху дехто божеволів, інші безпробудно пиячили та лаялися. Були й такі, хто звідти не вийшов – під час обстрілу привалило балками або бетонними плитами. Дехто загинув на вулиці від осколків та куль», – розповідає переселенець.

Сподівався, що Господь знову врятує мене й не помилився, каже Даниїл. Після обстрілів виходив на вулицю і допомагав ховати загиблих. Сусідів, що задихнулися під обвалами, ми закопали у дворі. Учительку, яка загинула від осколка снаряда, – під абрикосом.

На той час дружину і дітей Даниїла Саламатіна вдалося відправити на Вінничину. Обстріли тривали щодня, незрячий чоловік з мамою теж вирішили тікати якнайдалі від війни.

Далі був Алчевськ, Бердянськ і Запоріжжя, де біженці нарешті змогли попрати речі та помитися. Волонтери купили їм квитки до Києва. У столиці Саламатіних зареєстрували і запропонували кілька варіантів переїзду. Проте вони вирішили їхати до Луцька, куди давно кликала хороша знайома Жанна Борщ. Попри те, що жінка прикована до інвалідного крісла, вона знаходить у собі сили допомагати іншим знедоленим.

«На Волині дуже хороші люди. – До нас добре ставляться. Мене зареєстрували у центрі зайнятості, а якийсь час допомогли знайти роботу масажистом у готелі «Профспілковий». Поталанило – у них якраз звільнився працівник. Інакше, як Божим промислом, цей випадок не назвеш», – каже Даниїл.

Незрячий чоловік розповів, що щиро жаліє рідних волинян, які загинули під час війни на сході.

На запитання, чи сумує за домом і чи планує повертатися туди після закінчення військових дій, відповідає: «А куди їхати, в Росію чи в ЛНР? – зітхає 32-річний чоловік. – Нам нема куди повертатися, бо там, на моїй батьківщині, нема більше України. Тому поки Бог дає сили, допомагатиму людям тут, у Луцьку».