Днями зі сходу нашої країни повернувся  настоятель Покровського храму в селі Маяки Луцького району протоієрей Михайло Бучак. Він півтора місяця служив капеланом 5-ї батальйонно-тактичної групи 81-ї аеромобільної бригади. Її бійці стояли на лінії зіткнення в Спартаку, Опитному, Водяному, - пише Вісник.

Вперше на Донбас отець Михайло поїхав з волонтерською місією у травні 2014 року. Бійцям 51-ї бригади у Широкий Лан повіз каски і бронежилети. Потім щомісяця їздив у підрозділи «Айдару». Ставати військовим капеланом не думав. Рік тому вважав, що армії потрібніша його волонтерська допомога. Хоча коли приїжджав до військових, правив служби, сповідав, причащав. Навіть хрестив. А після того, як прийняли рішення про співпрацю між УПЦ (КП) і Міноборони відносно духовної опіки військовослужбовців, відмовитися від капеланської місії вже не міг. Служив справно. Його навіть унесли до списку «карателів» на сепаратистському сайті «Трибунал». Ми записали думки отця Михайла про те, що найбільше вразило.
Перемир’я. Зараз немає активних бойових дій, не задіяна важка техніка, якою стріляли у 2014 році, але до перемир’я ще далеко. У прифронтових зонах постійні провокації, працюють снайпери, тривають обстріли. Якщо є вбиті й поранені, то про яке перемир’я мова? Таке враження, що обидві сторони чогось очікують і не вірять одна одній. Тим часом «ДНР» укріплюється. Якщо вони говорять про мир, навіщо укріпляти позиції? 
Забезпечення. Воно сьогодні в армії значно краще. Тепловізори, прибори нічного бачення, звичайно, ще привозять волонтери. Людині  на передовій, зрозуміло, одного бушлата і пари взуття недостатньо. Але вже можемо говорити про те, що основне забезпечення війська йде від держави. Так, червоною ікрою на фронті не годують, зате їдять «червону рибу» – бички в томаті. Загалом, харчування могло би бути кращим. Моя особиста думка – продукти, особливо м’ясо, переполовинюють. Бо коли хлопці почали обурюватися, то і масло, і яйця в раціоні з’явилися.  Ніхто не голодує. Інша проблема. За втрачену каску солдат має компенсувати бюджету 27 тисяч гривень, за бронежилет – 53 тисячі! Сьогодні є така думка, що варто речі поберегти. Але ж хлопці на передовій стоять! А вийти без каски чи бронежилета вартує життя.  
На війні солдати п’ють. Проблема існує, і на неї не можна закривати очі. Найгірше, коли солдат нічим не зайнятий: тоді у нього починають загострюватися проблеми, які мав у цивільному житті. У добровольчих батальйонах все вирішується просто:  п’єш – через тиждень тебе у підрозділі немає. Скажу просто: за тиждень мобілізований військовослужбовець пропиває всю зарплату, а це 3-5 тисяч гривень. Потім дзвонить дружині: «Вишли гроші, бо нема за що шкарпетки купити». Вона висилає, він знову пропиває – таких там називають «аватарами». Шановні жінки, якщо солдати вам дзвонять і жаліються, що у них чогось нема, то задумайтеся. Там, де я був, не бачив, щоб солдати були чимось не забезпечені.
Ставлення місцевого населення. Зміни є. Коли йдеш вулицями Артемівська, зупиняється машина, з якої лунає: «Слава Україні! Куди вас підвезти?» Це приємно. Або коли ти приїжджаєш у Слов’янськ, думаєш, як поремонтувати машину, а тобі кажуть: «Дякую вам, що ви є тут. Грошей не потрібно». У Миколаївці Слов’янського району ми храм заклали. Люди приходять, питають: «Що буде?» – «Церква» – «Интересно. Хотелось бы посмотреть». У них дуже мало храмів. Але люди там прості. Якщо побачать альтернативу іншого життя, вони це приймуть. Не можна вимагати від жителів сходу якоїсь національної ідеї. Бо вони не українці по крові. Вони повинні Україну сприйняти через зовнішні критерії. Мені ці люди подобаються. З ними можна будувати майбутнє. Дуже вірю у те, що український народ на Сході та Заході розумніший за нашу хитру владу і рано чи пізно вона обпечеться на мудрості народу. 
Контрабанда. Війна – один зі способів найшвидшого заробітку. Там усе контролюється: хтось продає, хтось пропускає. Можновладці, які  заробляють на цій війні, повинні пам’ятати, що платити доведеться дорого. В Біблії є одкровення Іоана Богослова: «Кров волає про помсту». Ті, хто загинув на війні, сьогодні стоять перед престолом Божим і кажуть: «Господи, а за що віддав своє життя? Щоб хтось на нашій крові й кістках збагатився?» 
Байдужість. Солдати приходять зі сходу додому, і їм соромно одягнути форму, бо бояться наразитися на нерозуміння та зневагу. В Україні сьогодні не поважають військовослужбовців. Усе частіше чути слова: «Ми вас туди не посилали. Ви самі пішли». Виходить, що ця кров була пролита даремно? Що ця війна зачепила тільки ті родини, які втратили своїх синів і чоловіків? Вважаю, поки у країні триває війна, як мінімум форма повинна викликати повагу. Й особливу повагу – на плечах тих людей, які вийшли з боїв пораненими і скаліченими. До чого ми дійшли? А до того, що та частина населення, яка відмовилася захищати свою країну, починає домінувати і наступати, виправдовуючи власне боягузтво. Їм би варто пам’ятати, якщо ми зараз відійшли би зі своїх позицій, то їх би зайняли супротивники. І так потроху війна прийде у наш дім.