Молодець Тичина, про нас написав колись: «Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу». У Луцьку мерські вибори треба проводити в кінці листопада – на початку грудня. Тоді краще видно справжнє обличчя твого міста. Постмодерністські калюжі, безпросвітний бруд, відсутність асфальту на тротуарах додають неповторного шарму і туристичної привабливості Луцьку. Адже місто за п’ять років змінилося! І має нові горизонти. Бо Він – справжній! Бо Він – людина! Про це йдеться на сторінках видання Хроніки.Любарта.

Перший сніг завжди тане. З ним пішли за водою й 9 мільйонів, витрачених на проспект Волі. Так турботливо, по-батьківському, тато нашого міста подбав про простих лучан-пішоходів. Стрибаєш поміж калюж, шукаєш очима камінчик між будівельного сміття на стежині життя, яка колись називалася тротуаром, і повторюєш, наче мантру: «Яка біда мене, яка чума косила»...

Із першим мокрим снігом і його відображенням на наших фізіях чомусь швидко змовкли радісні голоси підтримки Людяного, Сонцесяйного і Відповідального. Мовчить й «Фейсбук», не чуть і чесних журналістів. Напевне, антиолігархічна громадськість сушить після снігу мешти та дезинфікує хворе горло фуршетною переможною горівкою. А з міфічного фонтана на Театральному хтось хлебче солодку шоколадну суміш обіцянок.

Мав приємність возити Луцьком його гостей. Іноземних і поважних українських. Коли ходиш щодня містом, той не помічаєш того, що жахає. Коли ж їдеш із іноземцем у машині... Таким непривітним часто видається рідний Луцьк, що хочеться на червоне світло перти, аби гість не побачив бруду й безладу.

Ось на Набережній порваний вітром білборд витріпує залишки твоїх нервів. Тут на Ковельській біля самісінького світлофора три мішки зі сміттям дотепно хтось підклав... Аж ось на хіднику просто кудись випарувалася бруківка і бордюрина...

А прекрасні халупки на Богдана Хмельницького! Із вікнами – вищербленими зубами, які привітно посміхаються перехожим. Безгоспідарні, кажуть... І ніхто не знає, хто їхній власник...А у вухах бамкає, наче піарний набат: «Довіримося господарнику!»

...Повертаємо на Кафедральну. Ні, не повертаємо, стоїмо у заторі. Субота – базарний день, вулиця забита автівками. Їм є де припаркуватися, добре, що Кафедральна поряд, так зручно тут поставити машину і піти поблукати затишним торговищем усією родиною.

Проїхати вдається не відразу, бо мусимо пропускати зустрічні машини. А ми ж туристів веземо, в Старе середньовічне місто.

Два з трьох входів на стіни кам’яного творіння посполитих князя Любарта виявляються зачиненими. Бо небезпечно, слизько і можна впасти. Дашок над замковою стіною із дзюрками, плаче дощем над сумною долею організованого туриста.

І, наче марево, облуду з очей, стираєш зі стіни замку уявний напис «Не продавай свій голос, не дай олігарху купити область!».

Туристи – народ дотепний. Самі запропонували базар – окрасу Старого міста – прибрати звідти. Зазирнули у бійниці замку, а там іржаві дахи «черепах» і контейнерів. Натягнули умовного лука і буцім стрілу випустили: «А може, бахнемо по них?!».

Обов’язково бахнемо! І не одного разу. Всю клоаку несмаку порвемо на шмаття. Але згодом.