Лучанин Дмитро Ураєв (на фото), командир підрозділу артрозвідки 14-ї бригади, на війну потрапив під час четвертої хвилі мобілізації. Призвали бійця як кадрового офіцера запасу. Інтерв’ю з військовим записала журналістка Оксана Калинюк для газети «Волинь»

«ЯКЩО УЖЕ НА ВІЙНІ, ТО ТРЕБА І ЛЮДЕЙ ЗБЕРЕГТИ, І ЩОБ ВОРОГ БОЯВСЯ!»

– 14–а бригада зараз тримає лінію протистояння південніше Донецька поблизу Мар’їнки. І скажу, що у війську знають, що 14–та — волинська бригада (за дислокацією володимир–волинська), хоч там і не всі волиняни. Але і для мене вона волинська, і є чим гордитися, бо хлопці з Волині — славні бійці, – каже Дмитро. – У мене в підрозділі вся Україна: є побратими і з Луганщини, і з Вінниччини, з Волині, з Чернігова, з Сумщини… Географія широка. Хоча місцеві жителі чітко собі уявляють, що ЗСУ — це західняки. Вони не знають, де там Волинь, ще щось, вони знають одне — Західна Україна. І завжди прислухаються до нашої мови, спостерігають за армією. От тому я завжди і намагаюся дисциплінувати підлеглих (побратимів, але й підлеглих) навіть у тому, як виглядають, бо ми там несемо бренд України. Презентуємо її. Так і кажу: «Вони ж на нас дивляться».

— Дмитре, а з тамтешніми часто спілкуєтесь?

— Буває, потрапляємо у населені пункти для вирішення побутових моментів. І дуже цікаво виглядає, коли місцевий підходить і починає розмову. Але зазвичай не зі знайомства, а так, ніби продовжує почате раніше, із середини абзаца, умовно кажучи. З тези якоїсь, наприклад, «а я от так думаю…». В основному висловлюють підтримку (ну, контру ж не будуть говорити, бояться). Жіночка підходить і заводить мову: «А от знаєте, вчора я в черзі біля банкомата пропустила військового. А в нього ще було багато карток і він затримав чергу. Але я думаю: нічого, хлопці приїхали і їм треба. І тим у черзі, хто обурився, сказала, що вони — сепаратисти!» У них з банкоматами справді проблема: всі виплати через них, а ще ж коли військові приїдуть (нас багато), і в 20–х числах кілька днів жах робиться. Так що це справді добра була її послуга. Хоча загалом там мало чути українську і там — такий собі заповідник Радянського Союзу.

— Чи брав безпосередньо участь у бойових діях?

— Тепер уже маю дозвіл казати, що брав. Хоча бойові дії ж різняться. У мене не той підрозділ, що мусить брати участь у безпосередньому вогневому зіткненні. Ми технічними засобами здобуваємо інформацію про ворога: про його наміри, розташування. Тобто ми, не дай Бог, не повинні потрапити у ситуацію прямого протистояння. Ми — не на перших точках передової, наша цінність — в інформації. Завдання — передбачити, запобігти: вчинити певні дії, які змусять ворога змінити свої наміри. Коли ворог розуміє, що про його розташування знають, – це серйозний стримувальний фактор. Коли розуміє, що стрільба йде прицільна, а не приблизна — це дуже серйозний фактор стримування. Контрлобові атаки у нинішніх концепціях війни — це, як на мене, все одно, що махати кам’яними сокирами. Якщо вже ми на війні, то треба і людей зберегти, і зробити так, щоб ворог навіть не намагався заходити на нашу територію, знаючи, що у нас є всі засоби, які його викриють. Наприклад, я знаю, що ми в певний момент зробили важливі дії на Маріупольському напрямку, які завдали ворогу втрат. Зараз про це вже можу говорити. Тоді ми професійно скористалися своїм ресурсом.

— Як сприймаєш тезу, що війна — це бізнес?

Армія — це серйозна вертикаль, і це нормально, що не можна обговорювати розпоряджень начальства. Якби частина стояла в тилу, можна було би якоюсь боротьбою займатися. Та й з чим боротися? З нестачею чогось? Якщо таке є, то ми розуміємо, що це не в межах бригади, а далеко у верхах. Буває і недбалість, але потім підвозять, залагоджують. Хоча от не видавали взимку військовим головних уборів, і ми мусили купувати. І навесні щось трохи дали, а решту, краще, купили у воєнторзі. Але ж зрозуміло, що затверджена форма одягу починається з голови і закінчується ногами, а у нас якась безголова версія вийшла… Знаєте, чому «Раша ТБ» показувала, що у нас тут купа іноземних легіонерів, бо у нас військові одягнені в куплену іноземну форму. Тож і якість інша, і як обійтися тільки одним комплектом?!

«ТАМ — НЕМА УКРАЇНСЬКОГО ТЕЛЕБАЧЕННЯ І РАДІО, ТУТ — СТВОРЮЄТЬСЯ ІМІДЖ ЯКОЇСЬ БІДНУВАТОЇ І НЕДОЛУГОЇ АРМІЇ»

— А як переодягалося у відпустці у цивільне? ( розмова записувалась, коли Дмитро нещодавно був у короткотерміновій відпустці. — Авт. ).

–  Із взуттям відчув проблему. Військове має товсті підбори, високо зашнурована нога, це безпечніше. А тут як перевзувся в легше, то боляче ходити було. Відвик. Схоже, як на ковзани стаєш, незручно.

— Що хотілося зробити вдома передусім? Кавування вранці? Читання?

— На фортепіано дуже хотів пограти. І таки пограв. Коли не граєш — дуже тягне. А каву маємо. Взагалі скучив за вишуканою їжею, але Бог з ними, з «буржуазними темами». Читання? Скажу, що армія — це місце, де є час подумати. Там насправді набагато менше зайвої біганини. Коли організовано усе добре, то навіть на війні все може бути сплановано і є розмірений ритм. Так і в нашому підрозділі. Є такий вислів: військовий, який біжить, у мирний час викликає подив, а у воєнний — паніку.

Надзвичайних обставин має бути якомога менше. Полиць із книгами немає, але якось нам жінки в одному з міст, коли ми переїздили з одного полігона на інший ще влітку, принесли книжок. Це було на Миколаївщині, стояли десь добу. І тут дві місцеві мешканки приносять велику каструлю гарячого домашнього супу. Це так було класно! А тут ще й виявилося, що одна з них – із Волині! (Я з розмови зрозумів, щось невловиме у її мові було, щось таке наше). І той суп, смачний такий, з макаронами, овочевий… Я ж кажу, Волинь рулить, вона є у кожному кроці до перемоги! Там взагалі при знайомстві постійно цікавляться, звідки ж ти, з якого краю? Отож і книжки принесли (Пікуль, Ільф і Петров, ще щось), і хлопці взяли, а потім обмінювались.

— Розкажи, як там справи з українським телебаченням і радіо?

— О–о-о… Нема, нічого нема! Ми в одному селі, в хатині дислокуємося (база наша, житло нам виділила сільрада), а звідти їздимо на передову. Отож, якось глянув я на ту хатину, а там така похилена іржава антена висить. По телевізору тільки «лугандонське» ТБ, і те сніжить. Противні передачі і нецікаві. Брехня без обмежень та ще й плетуть таке, що межує з ненормальністю. Щось про наміри української армії зі словами «хунта, бандерівці, окупанти», і воно ллється–ллється, весь набір ідеологічного «граду».

— Удома дивишся ТБ?

— Ні, щось не хотів переварювати ці новини. Наші ж теж якось маніпулюють цією інформацією. «Вам, армєйським, не треба все знати», – казав мій знайомий журналіст із Києва. Ну добре, але ж ми — теж не дурні. Армія — це інструмент для захисту, проте не для маніпуляцій… А у людей складається образ якоїсь біднуватої і недолугої армії.

— Але ж є героїзація.

— Так. Але ця героїзація мені теж не до вподоби. З’їжджає на шароварщину. Все-таки зручніше уявляти, що армія — як ті самі козаки, а їм же багато нічого не треба. Вони і так впораються, взяли булаву, випили келих і погнали ворога. Якась незрозумілість у цьому всьому. Хоча об’єктивно армія, що б там з нею не робили, стала сильнішою. Зроблене для четвертої хвилі мобілізації — то був ривок вперед, планово усе, масово прийшли фахівці, посилили кадровий склад. Технічно — десь–якось, як маленька ковдра перетягується… А ось з ідеологічною підготовкою в армії, як на мене, – проблема. Це ось тих колишніх політруків маю на увазі, тільки сучасних. Люди повинні постійно знати, що їм робити і для чого вони це роблять. Ніхто не каже, що треба розповідати секрети. Ні! Але інформаційного вакууму теж не повинно бути. Є ж накази, новини, події, люди, листи, яких, повірте, на фронті чекають більше, ніж передач із продовольством.

— Не шкодував, що не уник мобілізації?

— Ніколи в житті.

Довідка: 

Дмитро УРАЄВ, лучанин, вік — 47 років. Навчався у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. До війни працював режисером і ведучим програм на радіо «Луцьк», рекламістом у Волинській телерадіокомпанії та шоуменом у продюсерській групі «Тандем».