Як відомо, кікбоксинг – спорт не для слабких духом. Однак, хай як дивно, він притягує до себе як мужніх чоловіків, так і тендітних жінок. Про те, чим живе волинський «побратим боксу», а також про здобутки й досягнення на нелегкій спортивній ниві розповіли голова спортивного клубу Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки і тренер з кікбоксингу Микола Мордик та його вихованка, 21-річна студентка V курсу, майстер спорту України міжнародного класу з кікбоксингу Анастасія Коновальчук.

У діяльності Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом» спорту приділяється чи не найбільше уваги. Засновник Фонду і сам щодня тренується. Він повсякчас наголошує, що спорт – це здоров’я, а здорова нація – запорука міцної держави, тому завжди підтримує талановиту й ініціативну молодь, - пише Вікторія Семенюк для видання Інформаційне агентство Волинські новини.

Спортсменка міжнародного класу Анастасія Коновальчук та Андрій Подвальний, який чекає від Міністерства молоді та спорту надання звання заслуженого майстра спорту України, неодноразово отримували фінансову підтримку від Фонду Ігоря Палиці. Кошти спрямовувалися на дорогу та проживання під час участі в різноманітних чемпіонатах, у тім числі світових.

– Що таке кікбоксинг? Чим він цікавий?

Микола Мордик:

– Це вид спорту, дуже подібний на бокс. Але у боксі бити можна лише руками, а в кікбоксингу – руками і ногами. Під час навчання в інституті я займався і кікбоксингом, і боксом, і карате. І коли здобув вищу освіту, а це було в 1999 році, вирішив, що хочу бути тренером із кікбоксингу. Вже у 2004 році відбулися перші змагання, а у 2005-му було сформовано Федерацію кікбоксингу Волинської області. Відтоді ми почали розвиватися й вивели волинський кікбоксинг на всеукраїнський рівень. Із 2004-го до 2015 року в нас було підготовлено близько 40 кандидатів у майстри спорту, 9 майстрів спорту. За станом на сьогодні маємо двох майстрів спорту міжнародного класу – Анастасію Коновальчук та Юрія Зубчука, який, до слова, є дворазовим призером чемпіонатів Європи. Разом із тим, волиняни Андрій Подвальний та Дмитро Кобель чекають від Міністерства спорту надання звання заслуженого майстра спорту України. Це тільки питання часу.

– Анастасіє, ви – гарна тендітна дівчина. Чому кікбоксинг? Як так трапилось, що обрали доволі бійцівський вид спорту?

Анастасія Коновальчук:

– Я родом з Млинова Рівненської області. До вступу у вищий начальний заклад із 14 років займалася рукопашним боєм. Але життя розпорядилося так, що після двох років моїх наполегливих занять наш тренер, людина у літах, захворів і помер. Тож довелося робити перерву в тренуваннях аж на рік. Ні, я не закидала спорту. Постійно тренувалась, аби зберегти форму. Навіть коли вступила до Східноєвропейського національного університету на факультет міжнародних відносин. Закінчила чотири курси, а от на п’ятому вирішила здобути освіту магістра на економічному факультеті. Однак покидати улюблений спорт не хотіла й подалася в університетський спорткомплекс дізнатися, чи є там секція рукопашного бою. Мені відповіли, мовляв, рукопашного немає, натомість є кікбоксинг. Тоді я підійшла до тренера і сказала йому, що хочу і буду в нього займатися.

– Як виявилося, ви зрештою зробили вдалий вибір, адже нині у вас за плечима багато перемог. З чоловіками ніби все зрозуміло – вони від природи захисники. А от які риси мусить мати жінка, аби займатися таким, на перший погляд, нежіночим видом спорту?

– Найголовніше і чи не єдине – бажання. Якщо мати бажання – вийде геть усе. Є різні люди, зокрема, я частенько стежу за колегами під час змагань. Дуже часто чую думку, що успіх у спорті напряму залежить від природних даних: зріст, довжина руки чи ноги. Окрім цього, у кікбоксингу спортсмен має володіти ще й психологічними задатками. А є й такі люди, яким, здавалося б, від природи не дано займатися таким видом спорту. Але коли є бажання, можна досягнути усього. Синці й подряпини мене не лякають.

– Чи маєте ви пару? Як коханий ставиться до такого захоплення?

– Він мене підтримує в усьому. І щоразу, коли їду на чергові змагання, він морально, а по можливості – й фізично присутній поруч зі мною. Він тільки за, постійно мені повторює, що зовсім неважливо, який вид спорту я оберу, головне, щоб не мала шкідливих звичок і не тримала дурниць у голові. До слова, мій коханий – також спортсмен, він боксер. А як відомо, двом спортсменам, та ще й із досить споріднених видів спорту, порозумітися значно легше.

– Які спогади та емоції привезли із нещодавніх змагань?

Микола Мордик:

– Основні змагання – це чемпіонат світу в Іспанії. Туди ми їздили в листопаді 2015 року. Найбільше під час виїздів за кордон вражає ставлення самих людей до спорту. Тобто якщо ти спортсмен – до тебе кардинально інше ставлення на будь-якому рівні. Наприклад, людині у спортивній формі поліцейські залюбки допомагають перейти дорогу. Зовсім інше ставлення до спортсменів і в готелях.

За кордоном інша ментальність. Якось на кордоні між Німеччиною та Польщею у нас зламалася машина. Розуміючи, що ще тисячу кілометрів із такою поломкою не здолаємо, ми припаркувалися, порушуючи всі правила дорожнього руху. Заїхали під знаки й почали шукати майстерні, які нам могли б допомогти. Втім, як на лихо, того дня поляки святкували День незалежності. Усе зачинено. Людей на вулицях нема – всі відпочивають. За десять хвилин на місце інциденту прибула поліція. Ми їм пояснили усю ситуацію, показали документи. Зрештою вони провели нас до моста в Німеччину, ми переїхали назад, адже в Німеччині свята немає. І жодних протоколів, сварок – лише розуміння ситуації й запропонована допомога.

– Що роблять у сусідніх країнах для того, аби популяризувати спорт?

– За кордоном не лише популяризують спорт на словах, а й зовсім по-іншому все відбувається – не для галочки. Вони роблять усе для того, аби на спортивні змагання прийшло не менш як тисяча людей. Зокрема, організовують ярмарки у торгових центрах, де кожна країна може презентувати власну продукцію, культуру. Там – китайська їжа, а там – показові виступи, японці привезли самураїв. Вхід для глядачів платний. Виходить, що й організаторам змагання не у збиток, і для спортсменів це цікаво. Погодьтеся, просидіти цілий день, дивлячись у стелю, в очікуванні виходу на ринг для спортсмена доволі важко.

– Настя посіла третє місце на чемпіонаті світу із французького боксу. Цей вид спорту дещо відрізняється від кікбоксингу. Чим?

– Різниця в тому, що кікбоксинг зародився у 70-х роках в Америці, а от французький бокс виник у Франції. У цьому виді спорту правила майже такі ж – удари можна наносити руками й ногами. Проте у французькому боксі надзвичайно важливими є удари ногами. Якщо не бити противника ногами – удари не зарахують.

– Поїздки на чемпіонати світу – дороговартісна річ. Де брали кошти, аби досягнути задуманого?

– Якщо починати з періоду, коли ми вперше у 2013 році звернулися по допомогу у Фонд Ігоря Палиці, а у 2014-му поїхали на чемпіонат світу в Італію, то з перших змагань ми привезли три срібні медалі – дві здобула Анастасія Коновальчук і одну – Андрій Под­вальний. У 2013 році ми були одними з перших, кому в царині спорту почав допомагати Фонд. І так вийшло, що нам забракло близько однієї тисячі євро. Ми відмінно виступили, зачепились за призові місця, повернулися з медалями. А на чемпіонат світу в Іспанії нам потрібно було 3 тисячі 300 євро, аби вивести шість людей на змагання. Для нас це дуже велика сума. Наприклад, проживання в готелі – 55 євро на добу, й це при моїй заробітній платні у 65 євро на місяць. Тому лише в таких екстрених випадках ми вимушені просити про допомогу, і зазвичай нам не відмовляють. Із Францією була подібна ситуація – забракло грошей. І у Фонді сказали, мовляв, нема питань, скільки потрібно – стільки й дамо. А не вистачало нам 17 тисяч із потрібних 36-ти. Половину суми на той час ми вже знайшли, а от ще половину – ніяк. Нам знову ж допомогли, і ми поїхали. З Іспанії Андрій привіз три золоті медалі, а Настя – три срібні. Тому найближчі плани на майбутнє – кар’єрне зростання спортсменів разом з їхніми результатами.