«З самого початку вбачався російський слід» - волинянин про події на Майдані

20-го лютого – друга річниця розстрілу Небесної Сотні на Майдані Незалежності у Києві. Для більшості людей цей день став «точкою неповернення» Революції. Уночі тисячі людей кинулися до Києва на підмогу, поки там з останніх сил трималися активісти, які пережили той страшний день та ніч. Серед них був і волинянин Павло Марчук – на Інститутській хлопець отримав два кульові поранення - пише Волинське агентство розслідувань. 

Павло не дуже любить говорити про минуле – він звик дивитися вперед. Каже, що Революція розбудила український народ, тож зараз найголовніше не покладати рук та будувати правову демократичну державу.

Про найкривавіший день Революції гідності, студентський Майдан та справжніх людей – в інтерв’ю з Павлом Марчуком.

– Чим ви займалися до Майдану?

– Я радомеханік, і досі працюю за професією. Мабуть, рішення поїхати на Євромайдан, частково пов’язане з професією. Кожного дня я стикаюся з найновішими технологіями та приладами. Скільки пам’ятаю, то жодного високотехнологічного приладу з Росії чи з Митного союзу я не бачив. Тож рішення чому не цей союз – очевидне.

Єдине досягнення Росії – це горілка. А досягнення Євросоюзу та цивілізованого світу – права людини, ставлення до людини та технології.

Оскільки з дня у день всі обговорювали, чому так та як буде краще, переді мною постав вибір – сидіти на дивані та вболівати чи щось робити. Я вибрав другий варіант.

– Коли вирішили приєднатися до протестів?

– Ще у час студентського Майдану. Я їхав з метою створити масовку – поїхав, щоб уряд та чиновники побачили, що є люди, які прагнуть асоціації з Європейським Союзом. Треба було, щоб вони зрозуміли, що багатьох людей турбує це питання і ми готові відстоювати свою думку. Я поїхав на Майдан сам. Асоціація зачіпала велике коло інтересів – гроші, політика, посади, тому когось запрошувати чи переконувати я не бачив сенсу.

Крім того, було дивне відчуття. Пам’ятаю, що незадовго до Євромайдану російські прикордонники задавили катером українських рибалок. Четверо людей загинули через умисний наїзд. Тому у мене було недобре відчуття.

Я поїхав на Майдан уночі 28 листопада. З цим періодом пов’язаний найяскравіший спогад: виконання гімну з Русланою (співачка Руслана Лижичко, – ред.). Людей тоді було небагато і співали тихо, але було дуже душевно.

Тоді я пробув два дні – наприкінці був мітинг, де виступав президент Польщі та наші лідери. Після цього я подумав, що справа буде згортатися. Мені здалося, що на нас не звернули увагу і я без особливих надій зібрався та поїхав додому. Я виїжджав десь о 12-тій ночі, а близько 4-тої ранку до мене дзвонив Сашко Гуч і розповів, що на Майдані щось сталося.

Потім я знову поїхав сам, і знову на два дні. Я їхав оцінити ситуацію на Майдані. А на постійно повернувся під час заворушень на Грушевського.

– Як змінився Майдан після побиття студентів?

– Я чомусь більше запам’ятовую хороше, а негатив не запам’ятовую. Я більше пам’ятаю саме про Євромайдан, бо від нього дуже світлі враження. Тоді я зрозумів, що ровесники Незалежності тільки починають ставати на ноги. Той Майдан мені подобався через справжність та відсутність політики. Там люди дійсно показували свої бажання.

Після початку заворушень на Грушевського, я не надто хотів приймати активно-радикальну участь. Мені не хотілося для Євросоюзу чи людей, які живуть на Сході, здаватися радикалом. Хоча коли розпочиналися події Майдану гідності інформаційне поле рясніло повідомленнями про екстремістів та бандитів.

Я їхав без будь-якого настрою когось вбити чи покалічити, максимум – це майнові втрати.

Я не пропагую насильства. Майдан – дуже складна відповідь на складні питання. Я не пропагую, щоб конфлікти вирішувалися шляхом протистоянь.

– Тоді ви ще не вірили у можливість силового розгону Майдану?

– Бачте, ще з дитинства пам’ятаю один випадок. По телевізору показували, як у Криму їхав якийсь російський БТР та машина з ракетами. Колону зупинив наш даішник і спитав, чому вони їдуть тут без дозволу. А той російський офіцер у дуже грубій манері йому відповів, мовляв, ти хто такий? І так фактично протягом всього мого життя: то острів Тузла, то насип у Керчі, а ще колись бабуся розказувала, як при Росії жилося. Тому мені з самого початку вбачався російський слід і що все не так просто – я розумів, що має щось відбутися. Я навіть думав, що конфлікт може розгорнутися у гострішій формі і Росія відкрито увійде в Київ – на танку від кордону кілька годин їзди.

– Ви були у складі Самообороні Майдану. Чому вирішили вступити?

– Я був бійцем 35-тої сотні Самооборони Майдану. О, ціла історія, як ця сотня утворювалася (усміхається).

У січні я був зі свободівцями у Жовтневому палаці. Коли приїхав Сашко Гуч і знайомі з Національного альянсу (молодіжна патріотична громадська організація, – ред.), сказали, що треба створити сотню від Волині. Це було саме після заворушень на Грушевського. Наша сотня базувалася у Міністерстві агропромислової політики, у коридорі восьмого поверху. Багато хто був у сотні постійно, і ще була ротація. Хоча нас складно було назвати сотнею – це було приблизно 30 людей та заміна.

Я познайомився з багатьма цікавими людьми, які відкрили багато нового для мене.

– Як вам було комфортніше: у складі організованої одиниці, чи все-таки самому по собі?

– Ще коли я був зі свободівцями у Жовтневому, на похороні Жизневського ми організовано вийшли під сцену та робили коридор, щоб могли пронести труну.

Свободівська сотня теж тоді називалася Волинською. Ми утворили ланцюг, щоб відсунути людей. Коли несли труну, я відчув абсолютний настрій у людей – кожен на емоціях, але разом вони утворюють некерований натовп. Фізично стримувати цих людей було важко. Я думав: чому усі так хочуть наблизитися, Жизневський від цього не оживе. У мене теж були емоції, але я розумів, що треба стримуватися. До мене тоді прийшло усвідомлення того, що треба бути у сотні, бо сам по собі будеш піддаватися емоціям.

– Як вважаєте, що найбільше об’єднувало людей на Майдані?

– Складне питання. Мене більше турбує те, що ті, хто був проти Майдану, не розуміли його суті. Євромайдан та Майдан гідності пропагували цінності, які були вигідні і для тих, хто проти. Ми ж хочемо благополуччя у країні, щоб ми добре вживалися. На Сході ж люди думали, як сказав телевізор. Я реально розумію, що вести пропаганду чи розмовляти немає сенсу, єдиний вихід – переконувати доларом.

Останнім часом особливо часто про це думаю: Помаранчева революція не об’єднала країну, Майдан гідності не об’єднав, здавалося б війна на Сході мусила б привести до єднання. Але однаково люди чомусь проти. Єдиний вихід напевно – переконувати грошима, показати, де вищий рівень життя. Цим можна переконати швидше.

– Яким ви запам’ятали день розстрілу?

– Задовго до 20-го лютого ходили розмови, що може початися стрілянина. Ніхто не знав як і чи точно це буде, але я для себе був готовий. Це мабуть одна з причин, чому я нікого не переконував їхати з собою – не уявляю, як би довелося комусь пояснювати, що людини немає, а це я її привіз на Майдан. На той момент інакше вже бути не могло. Єдиними хто міг відтіснити цей чорний загін були звичайні люди з щитами та коктейлями. В голові не було думок відійти, бо однаково хтось займе це місце.

Пригадую, що під ранок я повернувся з чергування на барикаді. За трошки прокинувся, бо надійшло повідомлення про наступ і треба було повертатися – тоді всі хто був на поверсі, пішли. Ми підійшли до Жовтневого і я побачив, що у руках чорного загону були не помпові рушниці, а автомати Калашникова. Я прикривав щитом, а за мною йшов чоловік з коктейлем Молотова. Ми закидали їх вогнем, створювали димову завісу – плану, як такого не було, завдання було відтіснити їх.

– Тоді вже зрозуміло було, що дерев’яний щит не захистить від куль. Що змушувало рухатися вперед навіть під кулями?

– За щитом принаймні не видно голови, тому менша ймовірність, що постріл буде прицільним. Я задовго до того опанував себе, тож ішов вперед з холодною головою.

Ми їх відтісняли вгору по Інститутській і вийшли на самий перед, а біля нас вже нікого не було.

Ми піднялися до Жовтневого, відтіснили стрільців звідти, вони відступили до барикади на Арсенальній і звідти продовжували стріляти. Але у нас не було підкріплення – не було нікого, щоб хоча б створити димову завісу. Ми зупинилися. Я розумів, що сенсу стояти тут під кулями немає. Та поки ми стояли – а це були секунди – мене поранили в плече і я впав, чоловіка переді мною вбили. Це був чоловік не з нашої сотні. Коли я впав, ще одна куля втрапила мені в руку. Тоді мене почав витягувати Сашко Гуч і його теж поранили. Підбігли хлопці і витягли нас до Жовтневого палацу, я став на ноги. На Інститутській вже починався дуже сильний вогонь. Якийсь чоловік взяв мене під руки і завів у медпункт. Там мені вкололи знеболювальне і повезли в 17-ту лікарню.

Там усі бігали, не вистачало лікарів, бо дуже багато поранених з травматичної зброї та осколками надійшло за попередні дні. Вже почали привозити з вогнепальними пораненнями. Мене повезли в операційну, зробили місцевий наркоз, зашили та відправили в палату. Згодом мене розшукали хлопці з нашої сотні.

У мене було передчуття, що розстріл 20-го лютого – тільки початок. Я розумів, що з мене пораненого користі мало, тож шукав шляхів поїхати додому. Мене знайшла волонтерка Наталя Попова-Соколова та забрала у Луцьк.

– Як думаєте, Майдан досягнув своїх цілей?

– Януковича вже немає. Але цілі Євромайдану – зміни системи – ми не досягли. При владі лишилася стара еліта. Єдина можливість змінити систему – це вибори. Майдан лише позбавився Януковича та його поплічників. Та ті, хто зараз прийшов до влади, зробили це не через вибори, а через Майдан.

Але з Майдану не сформувалося єдиної партії чи об’єднання.

Ми були не тільки за відставку Януковича. Ми стояли за зміну системи, а систему може замінити лише нова система. Після Майдану такої не утворилася. Тож їхати і палити покришки тепер немає сенсу. Тому з майданівців, хлопців з АТО та молодих людей має утворитися нова система, яка сформує уряд, з цього середовища має вийти Президент та еліта. Далі боротьба має продовжитися іншими методами.

– Чому і досі не розкриті справи про вбивства майданівців? Чи вдасться, на вашу думку, знайти та покарати винних?

– Вважаю, що це тому, що не відбулося належної зміни влади. Ніхто не зацікавлений у розслідуванні. У мене не дуже є інтерес до того, хто стріляв – у мене інтерес до того, хто віддав наказ. Я готовий відповісти за те, що робив, але це максимум майнові втрати. А силовики мають відповісти за те, що робили вони.

– Чи можливий третій Майдан?

– Можливо все, що завгодно, але яка користь від того може бути? Я розумію, що люди сильно зубожіли, нема змоги оплачувати рахунки, але силове вирішення цього питання не призведе ні до чого доброго. Якщо люди не мають свого досвіду, хай опираються на мій – Майдан і силові методи ефективні лише на певному етапі. Далі треба створювати політичну еліту, яка буде відстоювати наші інтереси. Зараз люди мають те, що обрали, але кожен своїми руками має «робити» країну.

– Ваше життя кардинально змінилося після Революції гідності?

– Пам’ятаю, на мене у лікарні постійно жалілися – мовляв, як мені важко, психологічно, ви зараз мусите вбудовуватися в звичайне життя. Але чому я маю підлаштовуватися під кожного? Хай всі інші підлаштовуються під мене. Я не збираюся міняти погляди. Суспільство хоче соціалки, а я хочу можливостей. Нам треба відійти від минулого соцтаборів. Моя найбільша мрія – прожити звичайне, але гідне життя.

Я хочу жити у правовій демократичній державі і не збираюся лишати ту справу, за яку ми боролися – занадто багато людей, які вже не з нами, вимагають справедливості. Це не тільки Небесна сотня – це і Григорій Гонгадзе, і навіть ті, кого ми не знаємо. Ми маємо встановити справедливість заради них.