Хай простить мене наша блакитна перлина Світязь, але цього літа знову зрадила їй, віддавши перевагу тихішому, меншому і не такому велелюдному Пісочному, що неподалік від Шацька.

Свої враження від відпочинку Валентина Штинько описує на сторінках газети «Волинь-нова» за 5 вересня 2017 року.

Лікарі приписали спокій, менше сонця, а тут берізки й сосни добігають до самого берега, і завжди є нагода заховатися в тіні. Та й не треба надто довго долати мілководдя, щоб поплавати, а водичка така ж прозора і лагідна.

Кілька днів з нами відпочивав і онук – теперішній шестикласник, тож спільне перебування біля озера набуло присмаку екстриму, склавшись у калейдоскоп кумедних і не дуже вражень, які викликали, на жаль, не вельми веселі роздуми.

Щодо нашого руху в Європу, то тут видавалося навпаки: Європа рушила до нас. На березі, особливо ближче до санаторію «Лісова пісня», довелося чути й польську, й німецьку мови, і навіть ідиш. Першого ж дня Олежик не заспокоївся, доки не показав нам смішну з його погляду (вивчає німецьку) ошатно виготовлену табличку на воротах одного з будинків. Українськими літерами там було написано: «Ахтунг! Злюкен собакен. Яйцен клац-клац». Ну з гумором у Мельниках усе зрозуміло, а що ж із цінами? Коли якогось вечора онук розмріявся про улюблені фірмові бабусині млинці, я розгубилася: всі інгредієнти привезли з собою, окрім молока. Виручив сусід, принісши від знайомих ще теплу півторачку.

-Але ціни, знаєте, тут курортні: 30 гривень…

Та справжні «фінансові тортури» для батьків, які відпочивають із дітьми, починаються на березі, біля води. Апетит у малечі відмінний, а лісовою доріжкою із періодичністю в 10-15 хвилин курсують жіночки й підлітки, пішки і на велосипедах, пропонуючи всілякі смаколики: качан кукурудзи – 10 гривень, невеличка порція вареників із картоплею – 35, пончики і печені пиріжки із різноманітними начинками – 15, біляші – 25-30. Добре, якщо на відпочинок приїхала сім’я з однією дитиною. А якось довелося спостерігати за родиною, де дітей було четверо. І всі хотіли то кукурудзи, то вареників, то пиріжків… Нарешті мама не витримала і сказала, що в тої тьоті, яка наближається, пиріжки не смачні! «Тьотя», якій років 18, замість того, щоб зрозуміти ситуацію, почала азартно захищати й рекламувати свій товар. Як мовиться, і сміх, і гріх…

Ну добре, пиріжки чи пончики треба замісити, приготувати начинку, спекти, а щоб вдалися справді смачними, знати ще й якісь особливі секрети. А кукурудза? Десятка за качанчик – таки забагато…

До речі, щодо секретів. Випадково підслухала розмову двох місцевих молодих берегових продавчинь. Одна переповідала другій, як якась пані зі Львова намагалася вивідати в неї рецепт манника, який їй дуже сподобався.

-То я їй такого наплела!- потішилася та.

Стало гірко за землячку. Адже «пані зі Львова» їй зовсім не конкурентка і торгувати манниками тут не буде. А зіпсовані вдома продукти навряд чи викличуть світлі спогади про Волинь.

Втім, як і скрізь,люди різні. Наступного дня вже чула, як старша жіночка охоче розповідала двом тернополянкам, як їй вдаються отакі пухкі і смачні пиріжки. Кумедність ситуації полягала в тому, що ті пані з Тернопільщини й самі були схожі на пухкі пиріжки й варених раків – одночасно перепеклися на сонці. Їм би не рецепт пиріжків, а на сувору дієту чи на телешоу «Зважені та щасливі»…

Довелося згадати «незлим тихим словом» і американського винахідника туалетного паперу, який, кажуть, так гордився своїм винаходом, патентуючи його наприкінці 19 століття, що поставив умову, аби на кожному рулоні значилося його прізвище. Ціле століття той винахід був для українців дефіцитом. Та що про нас говорити, коли навіть у французькому Версалі, як розповідав екскурсовод, для цієї пікантної процедури у давнину спеціально заготовляли цілі стіжки сіна…

А тепер про підвищення нашого «рівня культури» і добробуту той папір свідчить чи не під кожним кущиком, якщо заглибитися у ліс на метрів сто від берега. А що робити людям, коли довкіл – жодного туалету?! Тому я вдячна онукові, він у деяких випадках хапав ключі і стрімголов біг додому, хоч це і не дуже близько.

А загалом на самому березі почистішало, з’явилися мішки для сміття, які вивозять більш-менш регулярно. Неймовірно, але за тиждень не довелося зустріти жодної підпилої компанії, відповідно поменшало матюків. А від того, здається, побільшало пташиного щебету у верхів’ях сосен, що задумливо проціджують крізь своє зелене сито сонячне проміння й небесну блакить. А ще диких качиних виводків, які завзято навчають свою малечу правил життя у рідній водній стихії.

Спостерігаючи за ними, думала: чому ж ми, люди, втратили любов і відповідальність за своє, дане нам Богом? І скільки ще днів Незалежності ми мусимо відсвяткувати, щоб зрозуміти: тут наша земля, наші ліси й озера. І ми за все це відповідальні. І у вислові, придуманому предками, «Свій до свого по своє» криється глибока мудрість.