«Їдьмо до мене! Дружина спекла пиріг», – запропонував, сідаючи в машину, боєць ГФ «Варта порядку» Ігор Заікін, коли ми впіймали його близько 9-ї вечора біля «Слона».

Після повернення з АТО на початку серпня, чоловік максимально завантажує себе роботою, аби тільки не думати про війну. Вдома, на затишній кухні, пригощаючи нас чаєм і пирогом, Ігор розповів власну хроніку АТО й пояснив, чому вирішив піти у «Варту порядку».

- Ігоре, де Ви проходили строкову службу?

Вперше мене призвали в 1990-му році, за два роки я змінив п’ять військових частин. Місяць в ремроті артилерійському полку в Чернівцях. Звідти через недокомплектацію нас усіх перевели в Сторожинець – так я став танкістом-навідником. Потім служив в Ізяславі Хмельницької області. А пізніше перевели на Кавказ, там я був до розвалу Союзу. Після розвалу дослужував у Львові на Стрийській. Ніколи не думав, що після того вдягну форму і знову сяду в танк.

- Як Ви потрапили в АТО?

Відкрив двері, отримав повістку. Пішов у військомат, там дуже зраділи, дізнавшись, що я танкіст, старший сержант. Я сам собі купив каску й бронежилет, а на другий день уже був у Старичах на полігоні. Серед нас танкістів було мало, більше – добровольців, які ще взагалі в армії не служили, а тут їм сказали: «Будеш танкістом». Підготовка була слабенька – нам дали випустити лише по кілька бойових снарядів, і то з місця. А в бою ж із місця ніхто не стріляє, самі розумієте. Хлопці ставилися до цього гумором.

Через місяць мене і ще п’ятьох строкових танкістів забрали в Десну готувати молодих. Там формувався танковий батальйон. Мене одразу запитали: «Будеш командиром танка?» Я специфіку трохи розумів, тому погодився. Разом зі мною – навідник і механік – хороші хлопці. Оце і був наш екіпаж.

- В яких точках АТО Ви побували?

18 жовтня нас закинули у Волноваський район, де тоді була друга лінія оборони. За два тижні розвернули на південь – під Маріуполь. З перших днів там ми потрапили на передову.

Після 20 січня наш батальйон (31 танк) перекидали з місця на місце. Думаю, це робили для того, щоб створити шум – мовляв, наша сторона має танки. В той час «кіборги» покидали аеропорт у Донецьку, але позиції наші там лишилися, їх треба було тримати, викликаючи вогонь на себе. Трохи пізніше, з дев’ятої спроби, і вперше за участю наших танків ( їх було 3) була взята Бутівка. Потім прикривали Троїцьке, Дебальцеве. 10 квітня наш батальйон перекинули до Мар’їнки. Третього червня на світанку нас почали "крити". Слава Богу, ніхто не постраждав.

На дембель я їхав з Артемівська на початку серпня. Забрали мене в запас, але при потребі (якщо оголосять військовий стан або, не дай Бог, танковий батальйон постраждає) можуть викликати назад, у свою роту.

- Що найбільше закарбувалося в пам’яті за рік в АТО?

Стояли ми під Маріуполем. Через річку Кальміус – на другому березі сєпарська сторона. Ми глушили їхні міномети. Іноді сєпари пробували живою силою перейти Кальміус у брід. Одного разу наш вартовий заснув на посту, сєпари заскочили, почалася рукопашна. Ніч, поле, тепловізорів нема. Боялися, що один одного перестріляємо. В результаті – двоє поранених з нашого боку, сєпари трохи своїх повідтягували. Тому, головне – не проспати, а танк – є танк, він захистить.

Одного разу наш танк підстрелили в задню частину, але врятувала колода, і наша «Ласточка» (так ми його називали) не роззулася. Бо якби танк роззувся – не знаю, чи ми б вийшли живими з того бою.

Коли захопили Бутівку, серед полонених сєпарів трапився дідуган років за 60, який вбивав наших хлопців в аеропорту. Він казав, що воює не проти нас, а проти цієї влади. Багато в кого з полонених – тюремні наколки (ми ж їх до трусів роздягали). От вони воюють за обіцяну високу зарплату, бо це найстабільніша мотивація. По факту, їм майже не платять, тому більшість там мародерить. А ідейних мало.

Поки тримати Мар’їнку, люди несли нам їсти, пити, хто що мав. Одного разу до мого танку прибігла жіночка з онукою, принесла сало, хліб, воду, і каже: «Парни, вы только не отступайте». На ту сторону ніхто не хоче.

- Що найстрашніше в цій війні?

Уявіть собі абсолютно пусте місто, де головними вулицями ходять п’ять чоловік. Люди ховаються по підвалах. Світла нема, воду привозять. Коли 3 червня в Мар’їнці все закінчилося, я вийшов із танка – а навколо гробова тиша. Страшно уявити, що таке може трапитися в Луцьку.

- Як вам співпраця з «Вартою порядку»?

Я пам’ятаю 90-ті, коли теж було багато хлопців що пройшли війну, розвал держави... тоді все було не так. Сьогодні інша справа – є патріотичні формування, уних налагоджена чітка організація з правоохоронними органами. От і "Варта" працює чітко ізлагоджено з луцьким місквідділом МВС. Робота не складна – аби порядок був. Після демобілізації складно було увійти в нормальну колію. Я пішов працювати вантажником на ринок. А коли ввечері йду на патрулювання з «Вартою порядку», то не лишаюся сам на сам із думками, а відчуваю, що працюю пліч-о-пліч із професіоналами. Ми команда і робимо хорошу справу – захищаємо рідне місто.