Наприкінці 2000-х Тиводар продав свій бізнес. Надавав консалтингові послуги і вчився жити за графіком, де робота вже не забирала майже 24 години на добу.

«Мій день розпочинався з прогулянки Центральним парком упродовж кількох років, – каже про той час Олександр Олександрович. – Одного ранку 2014 року там зустрів чоловіків, які йшли строєм у два ряди. У їхніх руках були кийки, кастети, обличчя закриті балаклавами. Побачене мене шокувало. Спочатку подумав, що це якась театралізована постановка чи хтось кіно знімає».

Але це була реальність. І перша ознака того, що ситуація в місті переставала бути контрольованою. На той момент у Києві вже завершувався Майдан. Радикальні угрупування поверталися у свої міста. Луцьк не став винятком.

«Я поїхав у офіс. Ніяк не міг оговтатися від побаченого. Зателефонував Ігорю Алексєєву (громадський активіст, – ВН), а перед тим – нашим воїнам-афганцям. Ігор був налаштований рішуче. Ми поговорили і вирішили зустрітися з керівником «Правого сектору» Павлом Данильчуком. Тоді ця організація мала авторитет. Зібралися у приміщення Волинської облради. Там також були Ігор Гузь (нині народний депутат, – ВН), тодішній голова облради Валентин Вітер, Віктор Швидкий, «Самооборона», «Автомайдан», «Ніхто крім нас», – провадить Олександр Тиводар


У ті дні міліція фактично не працювала. Дружини не відпускали міліціонерів на роботу, адже боялися за їхні життя. Доходило й до того, що дільничним зривали кашкети і плювали в них. Зупиняли машини, які перевозили засуджених, і відбирали зброю у конвоїрів. Правоохоронці були деморалізовані. Міліція виїжджала лише на вбивства. В оперативних групах бракувало людей. Зброю довелося сховати. СБУ мовчало. А тим часом у центрі Луцька вже почали грабувати людей. На заправках та в барах молодики відмовлялися розраховуватися, мовляв, не будуть платити за російське. Містом ширилися чутки, що розробляють план грабунку заможних осель. Соціальна напруга зростала. Були навіть поранені.

«Тоді ми всі зійшлися на тому, що потрібно створити координаційну групу. Її керівником обрали Павла Данильчука, – розповідає Олександр Тиводар. – Організували патрулювання містом, використовували для цього власні авто. Звернулися по допомогу із забезпечення пальним до Фонду Ігоря Палиці «Новий Луцьк» (нині – «Тільки разом»). Зустрілися з цього приводу із головою правління Олександром Товстенюком. Фонд нам допоміг.

Також ми озвучили спільну позицію: всіх, хто приховує обличчя балаклавами, хто не має відповідних документів на користування зброєю, вважати провокаторами. Попередили, що у разі виявлення таких осіб патрулі доставлятимуть їх у міськвідділ міліції. Так вдалося врешті налагодити роботу міськвідділу. Ми зупинили свавілля, яке могло призвести до непередбачуваних наслідків. Однак ми ніколи не вважали, що тоді це була заслуга суто «Варти порядку». Це заслуга всіх громадських організацій, які мали силовий блок. Тоді спрацювали всі. Найголовніше було забезпечити спокій лучан».

«Я розуміла, що та ситуація була вкрай небезпечною, і дуже переживала за Сашу, – каже дружина Тетяна. – Але завжди була впевнена у тому, що він не зробить нічого, що зашкодило б чиємусь здоров’ю або життю, що він не нашкодить собі. Саша не з тих людей, про яких кажуть: бачу ціль – не бачу перепон. Він завжди все робить врівноважено».

«За натурою я – конформіст», – додає Тиводар.