Любов Чапко про нещасний випадок зі своїм сином Сергієм згадує, як страшний сон, хоча з того часу минуло 45 років. Хлопчику не було й двох рочків, як його переїхала величезна вантажівка. Та Господь руками баби-костоправа поставив Сергійка на ноги, і він до сьогодні живе повноцінним життям. Про це йдеться на сайті ВІсник.
Шахтарі несли на руках свою рятівницю
Молода сім’я Чапків у 1972 році отримала квартиру в селищі Люблинець Ковельського району. Багатоповерхівки росли, як гриби, тож дітям було вдосталь піску, щоб бавитися. Того нещасного дня сусід Чапків великою вантажівкою привіз зерно до свого сарайчика неподалік будинку. Здаючи назад, шофер не помітив хлопчика на купі піску. Більшенькі дітки, побачивши машину, порозбігалися хто куди, а маленький Сергійко залишився сидіти. За гуркотом мотора шофер не почув, що до нього кричали люди, подумав, щоб проїхав трохи вперед. В той момент хлопчик опинився під машиною між колесами. А коли вантажівка стала здавати назад, переїхала Сергійка. Батьки, зачувши крик, миттю вискочили з квартири на вулицю. Дитина була закривавлена, та, головне, жива.
Ковельські лікарі обстежили дитя: всі внутрішні органи цілі, проте потрощений таз і ніжки. «Замурований» у гіпс малий Сергійко пролежав у лікарні цілий місяць, та втішних результатів не було. Хлопчик не ходив і не рухав ніжками. З великим розпачем мама з татом забрали синочка додому.
– Думали-журилися, що буде далі, – зі сльозами згадує Любов Костянтинівна. – Хтось із людей підказав їхати до баби-костоправа в селі Кличковичі Турійського району, яка рятувала багатьох людей від каліцтва. Бідна перелякана бабуся вже не хотіла приймати людей. Бо після того, як «складала» завалених шахтарів з Нововолинська, якісь злодії увірвалися до неї в хату, пограбували і побили. Добре, що хоч живою залишили. Гірники, коли видужали, несли на руках свою рятівницю по селу. Побачивши нещасне дитя, бабця зжалилась і сказала: «Давайте його сюди…»
«Через три дні він піде», – сказала костоправ
Бабуся взялася по-своєму «ремонтувати» Сергійка. Поклала його на дерев’яний тапчан і, як яєчну шкаралупу, руками поламала-поламала і, склавши кожну кісточку, обв’язала тугенько простирадлом. А потім сказала: «Через три дні розв’яжете його і… він сам піде». Чапки не вірили бабусиним словам. Як таке може бути?! Любов Костянтинівна все переживала, що її син стане калікою, та старенька підбадьорила: мовляв, усе буде добре. Костоправ наказала, щоб удома клали спати тільки на дошки або підлогу – на щось тверде. А ще сказала: «Везти машиною дитя не можна, а тільки нести на руках…» І навіть грошей не взяла за свою роботу.
Несли по черзі десять кілометрів: то тато, то мама, то чоловік, який їздив з ними за проводиря. І ось настав час розмотати Сергійка. Батьки, щоб краще зрослися кісточки, розмотали синочка не на третій день, як казала бабуся, а на п’ятий. І… не повірили своїм очам! Сергійко став на ніжки і пішов! Сльози радості та вдячності навернулись рідним на очі.
Потім був виїзний суд над шофером, який переїхав дитя. На судове засідання приїхали навіть лікарі, які лікували хлопчика. Роздягли дитину і крутили на всі боки, не вірячи своїм очам, що за кілька днів малюк став на ноги. Шоферу присудили оплатити лікування дитини, хоча він і без суду допомагав.
– Дякувати Богові, що все так добре скінчилося, – каже Любов Костянтинівна. Зараз сину 47 років, одружився, має дорослу дочку і живе повноцінним життям. А про той страшний випадок він нічого не пам’ятає. Лише матері (бо батько вже покійний) час від часу спливають у думках події того часу, і вона вдячна Богу, що руками бабусі-костоправа Він зцілив її сина.