Караїми: полонений народ, який зникає

Але чому через століття до наших днів про караїмів нагадує хіба що назва древньої вулиці? І чи робимо ми хоча б щось, аби допомогти відродитися народові, який разом із кримськими татарами визнаний корінним у Криму, а на рівні ООН отримав статус такого, що вимирає?

Перше знайомство з караїмами в українців, білорусів, поляків і литовців, які за часів Пізнього середньовіччя входили до Складу Великого князівства Литовського, відбулося в XIV ст., коли Великий князь Вітовт здійснив успішний бойовий похід у Крим. Це сталося, згідно з караїмським переказом, в 1392 р., коли він розбив у Криму татарське військо і забрав у полон 383 караїмські сім’ї. 

Ось тоді наші пращури і дізналися, хто вони такі.

"Караїми – це тюркський народ, який походить із  Криму. Мова їхня належить до кипчацько-огузької підгрупи тюркських мов.  Караїм – "низька бараняча шапка з плоским верхом"; – запозичення з гебрайської мови; гебрайське "караїм" (множина) "читці (Біблії)", пов’язане з дієсловом "кара" (кликав, звав, називав, читав, у тому числі й уголос)", споріднене з арамейським "кликав; читав", – свідчать науковці.

Караїми належать до особливого різновиду юдаїзму, які, на відміну від євреїв-талмудистів, що, крім писаного закону (Біблії), визнають ще й усний закон (Талмуд), не взяли Талмуд за свою священну книгу...

Власне, караїми за час розвитку свого етносу так далеко віддалилися від класичного юдаїзму, що це навіть зрозуміли в біснуватого фюрера. Під час окупації Криму періоду Другої світової війни нацисти викреслили цей народ зі списків тих, хто підпадав під Голокост...

При ханській владі в Криму караїми були шанованими людьми. Вони опікувалися монетним двором, славилися як ремісники, ювеліри та торговці, вправно займалися садівництвом і землеробством. 

Тож не випадково, що з походу в Крим у 1397 р. на Золоту орду князь Вітовт забрав до Великого князівства Литовського  майже 400 караїмських сімей. 

Мабуть, не треба нагадувати, ким, власне, був сам Вітовт, нині – національний герой Литовської Республіки, співмірний із українськими Данилом Галицьким чи Богданом Хмельницьким.

Відомо, що він народився 1350 р. і отримав ім’я Вітаутас. Представник династії Гедиміновичів, небіж польського короля Ольгерда та двоюрідний брат польського короля Ягайла. Охрещувався тричі: за римо-католицьким обрядом (1382 р. і 1386 р.) та православним (1384 р.). Почав правління з резиденцією в м. Гродно (нині – Білорусь), згодом виборов статус Великого князівства Литовського з офісами, як зараз модно говорити, в м. Тракай (Литва) і м. Луцьку (Україна). 

Серед союзників у нього були Польща, Тевтонський орден, і Рим, серед ворогів – Московія і Золота Орда, а такі князівства як Новгородське, Псковське і Тверське були в статусі домініонів.

Оскільки Великий князь Вітовт не тільки успішно воював, але й розвивав господарку (вдався до централізації управління, зміцнив боярство, розвинув торгівлю й міщанський стан, створив грошову систему, сприяв будівництву та розвитку культури тощо), то йому, звичайно, потрібна була для цього "свіжа кров". І в караїмах він побачив позитивне зерно, яке мало дати на теренах Великого князівства Литовського щедрий урожай успіху.

І це спрацювало, навіть після смерті самого Вітовта 27 жовтня 1430 р.

Привезені з Криму караїми успішно розселилися в околицях м. Тракай (Литва), в українських Києві, Одесі, Галичі, Львові, Жовкві, Самборі, Деражні, Луцьку. 

У другій половині XVIII ст. караїми Криму налагодили тісні зв’язки з тракайськими і луцькими караїмами (громада Луцька в 1765 р. нараховувала 104 особи). В результаті з м. Луцька в Крим навіть переселилася група учених, серед них був, наприклад, Сімха Іцхак бен Моше Луцький, який у м. Чуфут-Кале написав науковий трактат "Орах цаддікім" ("Шлях праведних").  

Завдячуючи общинній формі життя, караїми і за межами Криму зберегли мову і культуру, тюркську основу обрядів, одягу, фольклору, національної кухні. Караїмські общини очолювали хозари, котрі мали адміністративну, правову і релігійну владу. Тривалий час караїмів ототожнювали з євреями і тільки наприкінці XVIII ст. стали вважати окремою народністю. 

Після відновлення Незалежності Польщі (11 листопада 1918 р.) у межах її кордонів жило щонайменше 1000 караїмів. Зайве, мабуть, нагадувати, що Волинь із 1921 до 1939 р. також входила до складу Другої Речі Посполитої. Тож до створення в 1936 р. караїмського релігійного об’єднання в Польщі прийшли чотири джумати: Тракай, Вільнюс, Луцьк і Галич. З’явилися перші активісти, які заохочували розвиток культури караїмів, захищали її від забуття через музейну освіту і видавничу справу.

Чи не найвідоміший із них – Сірай Шапшал, караїмський філолог, орієнталіст, доктор філологічних наук, професор, із 1928 р. – гахам (верховний ієрарх), голова всіх караїмських релігійних товариств у Другій Речі Посполитій. У 1940 р., після радянської окупації Західної України, Західної  Білорусі і країн Балтії, він відрікся посади гахама, але в 1941 р. відновив повноваження. Повторно і остаточно був змушений відрікатися в 1945 р., коли в Литву, де він жив, прийшли "другі совєти"...

Тотальне зросійщення та винищення національних меншин, войовничий атеїзм, які культувавалися в СССР, найболючіше вдарили по караїмах. Після II світової війни динаміка зміни загальної чисельності цього народу була від’ємною: згідно з переписами населення, у1959 р. – 5700 осіб, у 1970 р. – 4600 і в 1979 р. – 3300 осіб

Щодо України, то на території УРСР в 1926 р. зафіксували 2341 особу, Кримська АРСР нараховувала 4213, Волинь та Галичина – до 500 караїмів.

А в 2001 р. картина стала ще похмурішою: за Всеукраїнським переписом їх було лише 1196. Найбільше – в північно-східний частині Криму (671 людина), найменше (по 1 особі) на Хмельниччині та Черкащині, тоді як на Волині – 6.

Скільки караїмів зараз, не знає ніхто. Хоча, звичайно, набагато більше в нас громадян, які не ідентифікують себе із караїмами за національністю, але мають прізвище Караїм – декілька сотень. Це також може чітко вказувати на їхню національну ідентичність.

Але в Україні справедливо вважають, що без мови немає ні народу, ні держави. Похмурий досвід караїмів це підтверджує. За класифікацією ЮНЕСКО, караїмська перебуває на грані вимирання. За переписом 2001 р., караїмську мову рідною вважали лише 6% опитаних, решта караїмів (77,8%) також назвали російську і 13,4% – українську.

Щодо Луцька, то слід караїмів тут залишився досі, на території Історико-культурного заповідника "Старий Луцьк". 

Вул. Караїмська (неподалік німецької кірхи, нині – "Дім Євангеліє" на Лютеранській)  стала так називатися через місце поселення караїмів, відоме з XV ст. Вона входила до луцького штетлу, відомого як Жидівщина. Сусідня Боніфратська вул. отримала свою назву від розташованої там в середині XVII ст. першої луцької резиденції Боніфратрів – втраченого ще в 1845 р. костелу Святого Якуба. У 1920 р. Боніфратську та Караїмську було об’єднано в єдину вулицю, що успадкувала назву Караїмська, в 1944 р. її перейменували на честь радянського партійного діяча, "всесоюзного старости" Міхаіла Калініна, і лише в 1991 р. вулиці повернули колишню назву.

Ґміна караїмів облаштувалася в м. Луцьку потужно, вела успішний бізнес, розвивала культуру, традиції та релігію. Вона мала свою кенасу, відому ще з 1506 р. через те, що завдяки тому, що король Сигізмунд звільнив її від податків.  У 1633 р. її замінила нова кенаса, а починаючи з XVIII ст. над річкою Стир неподалік нині існуючого будинку №24 по вул. Караїмській – третя, яка простояла до другої половини XX ст. Це була прямокутна в і будівля з арочними вікнами і ґанком, критим чотирискатним дахом із залою. 

Під час Першої світової війни кенасу пограбували австро-угорські війська, вона була пошкоджена, але вже в 1920 р. її повністю відновили. А в середині 1930-х рр. у караїмів виникла необхідність звести будинок для потреб гміни біля кенаси. До1939 р. будинок завершили: там знаходилось помешкання хазана, бюро метрик, зала для школи та зібрань. Після Другої світової війни кенаса стояла пусткою, а в 1972 р. вона згоріла... Чи її спалили...

Читайте також: Маловідомі факти з історії «старого» Луцька

Караїми також мали своє кладовище: в районі сучасних вул. Шевченка та Гайдамацької. В другій половині XIX ст. вони отримали нове місце під кладовище – за с. Вулька, де тепер пролягає пр-т Волі. Зрозуміло, що всі ці могилки давно знищені.

Але, як мінімум, 100 років тому караїмське життя в м. Луцьку вирувало. Зокрема, ще в 1914 р. вийшов номер караїмського громадського, історико-літературного і наукового журналу "Сабах" (російською мовою), редакція якого знаходилася на вул. Караїмській в будинку Алекс. Фірковіча. Згодом двічі на рік вони видавали літопис караїмською мовою (латиницею) "Karaj Awazy" ("Голос караїма"), а в 1935 р. у м. Луцьку навіть було видано караїмський словник із луцько-галицьким діалектом. 

Слід караїмів в історії України, Литви, Білорусі – непересічний. Цей народ подарував людству чимало відомих постатей. А з м. Луцька походили проповідник і богослов Сімха Іцхак бен Моше Луцький, учений-історик, письменник і педагог Мордехай бен Йосеф Султанський,  письменник і археолог Авраам Фірковіч, письменник, поет, видавець журналу "Karaj Awazy" Олександр Мордковіч та багато інших. 

На жаль, у 1945-1946 рр. караїмська громада в м. Луцьку майже зникла. Як колишні польські громадяни, караїми не захотіли жити в СССР і скористалися своїм правом на репатріацію, виїхавши в ПНР.  У радянські часи тут, на Волині, караїми остаточно асимілювалися з місцевим населенням, а останній представник цього народу – С. Ішвовіч – помер на початку 1990 рр., доживши до глибокої старості.

Втім, можливо, це не остання сторінка в історії караїмів на Волині?