Близько 4 ранку 22 травня 2014 року на 10 блокпост, який тримали бійці 51-ої ОМБр, напали бойовики під керівництвом ватажка Ігоря Безлера. Скориставшись фактором раптовості та тим, що українські військовослужбовці прийняли нападників за місцевих жителів, терористи розстріляли блокпост. Із 55 військових, які тоді були на "десятці", загинули 17 військовослужбовців, включно з командиром батальйону, майором Леонідом Полінкевичем. Кілька десятків воїнів отримали поранення різної тяжкості…

Читайте також: Сьогодні − 5 річниця страшної загибелі капітана з Волині Віктора Мандзика (відео)

На той момент втрати, яких зазнала Україна під селищем Благодатне неподалік від Волновахи, були найбільшими за всю історію нашої молодої незалежної держави, пише "Обозреватель".

Про страшні подробиці кривавого ранку 22 травня, а також обставини, що передували нападу Безлера та те, що відбувалося після розстрілу, згадує волонтер із Волині Костянтин Зінкевич.

Далі – пряма мова.

"Із самого ранку інтернет був переповнений повідомленнями: розстріляно блокпост, є вбиті"

Чи пам’ятаю день, коли розстріляли 10-ий блокпост? Дуже чітко пам’ятаю. Але казати, що це був розстріл – напевно, неправильно. Хлопці відстрілювалися. Хоча часто про це забувають згадати.

…Того дня з самого ранку інтернет був переповнений страшними повідомленнями: під Волновахою розстріляно блокпост, є вбиті. Ніхто ще не знав до пуття, що трапилося, скільки хлопців загинуло… Пам’ятаю, довго не міг прийти до тями… Не міг навіть змусити себе подзвонити комбригу 51-ої, Володимиру Яцківу. Бо не мав чим йому допомогти, не знав як…

Зі ступора мене вивів дзвінок Наташі Попової (волонтерки. – Ред.). Вона попросила з’ясувати у комбрига, чи не потрібні там реанімаційні бригади: у Києві знайшлися бізнесмени, які готові були допомогти їх відправити і спорядити два вертольоти, аби забрати поранених. А на зв’язку з Яцківом на той момент був лише я.

Тоді я подзвонив до комбрига. Запитав, чи потрібні вертольоти – він відповів, що дуже потрібні. З того, як він відповів, я зрозумів: через кілька годин після того, що сталося, він не отримував таких пропозицій ні від армії, ні від керівництва МОУ, ні від авіації… При тому, що поранених хлопців звозили у Волноваху – в лікарню, яка повністю контролювалася козачками. Ми потім дізналися, що вони збиралися наших хлопців звідти вивезти силою…

"Від полону хлопців врятували місцеві медсестри"

На вертольотах тоді вдалося забрати тих, у кого поранення були важчі. Всіх – не змогли. Нетранспортабельні та хлопці, у яких поранення були легші, залишилися у Волновасі.

І за цими легкими прийшли козачки, щоб забрати їх у полон.

Врятували хлопців медсестри. У когось із поранених вони взяли мій телефон, дзвонили – і просили: приїжджайте, заберіть їх, врятуйте від полону.

Щоб виграти час, ці медсестри легкопоранених видали за тяжких. Позабинтовували, поставили хлопцям крапельниці – і переконали козачків, що вони нетранспортабельні. Ті жіночки виграли для нас трохи часу. А комусь із хлопців точно врятували життя. Я так і не дізнався імен тих медсестер, що мені дзвонили. Але досі їм вдячний. Завдяки їм, військові з 51 бригади встигли вивезти побратимів.

Читайте також: На Сході країни відслужили панахиду за лучанином Олексієм Веремійчиком

"Останній загиблий Михайло Рибак помер від ран в Одесі у жовтні 2014-го"

Хлопців тоді розвезли по різних госпіталях. Кого в Харків, кого в Дніпро, кого в Одесу… Ми намагалася допомогти родичам відшукати своїх рідних. І я, на свій страх і ризик, розуміючи, що мене за це можуть притягти до відповідальності, виклав у Фейсбук списки вбитих та поранених з інформацією, де їх шукати…

Мені почали дзвонити родичі поранених. Спершу – аби знайти, куди повезли їх рідних. Потім – шукаючи контакти лікарів, звертаючись по допомогою щодо лікування… За добу могло бути до 200 дзвінків. А я не міг навіть вимкнути на ніч телефон. Бо розумів: а що, як я для тієї згорьованої мами – остання соломинка? Розумів: родинам потрібна інформація, джерелом якої армія, обмежена статутом і успадкованою від "совєцької" армії недолугістю, стати не може.

Пам’ятаю, як мені вперше подзвонив батько Михайла Рибака. Десь о 10 вечора. Сказав: мені дали ваш номер телефона, запевнили, що ви знаєте, де мій син… Йому хтось сказав, що його дитина – у Дніпропетровську. І він через усю Україну поїхав шукати Михайла. Дзвонив із поїзда, коли вже під’їжджав до Дніпропетровська… Я йому розповів тоді, що у Дніпрі Михайла немає, що його відвезли в Одесу, що лікарі борються за його життя…

Досі пам’ятаю, як він плакав. Той зболений батько поїхав-таки в Одесу. Хлопчина був у комі. У нього була якась тяжка черепно-мозкова офтальмологічна неврологічна травма. Його витягували майже півроку. Але 14 жовтня Михайло помер. Він став останнім загиблим після нападу 22 травня.

"На місці блокпосту завжди свіжі квіти"

Через рік ми зробили пам’ятну плиту. Ту саму, що зараз стоїть на місці розстрілу. На гранітних кар’єрах – не пригадую вже, чи в Рівненській, чи в Житомирській області – нам її виготовили безкоштовно. Бо знали, на що. Ми взяли у військкоматі список, аби не помилитися жодною літерою у прізвищах загиблих хлопців – і вигравіювали їх.

Але мене все щось непокоїло, я ніяк не міг зрозуміти – що. За день до виїзду я кажу хлопцям: а давайте-но звіримо прізвища на плиті з нашими списками, тими самими, які я свого часу публікував. Коли почали звіряти – виявилося, що у наданому нам списку нема того хлопця, Михайла Рибака, який помер в Одесі. При цьому й у списку військкомату, і у нашому було по 17 прізвищ…

Читайте також: На Волині попрощалися із бійцем, який вкоротив собі віку (фото)

Якщо ви подивитеся на плиту – побачите: останній рядок там відрізняється від решти. Це тому, що Михайла Рибака ми додавали вже тут, у Володимирі-Волинському. Заїхали до хлопців, які роблять пам’ятники – і вони терміново дописали його прізвище максимально схожим, але все ж відмінним від початкового шрифтом.

Троє наших хлопців взяли свій цемент, лопати, інструменти – і поїхали. Нас відмовляли тут. Казали: куди ви їдете? То інший район, інша область, там – свої правила, документи. Ми відповідали: у нас є переконання, що так треба робити. Якщо місцева влада буде проти – поламає. Якщо згодна – зробить документи.

Так і сталося – по-волонтерськи. Коли хлопці приїхали туди і заїхали у місцеву райдержадміністрацію попросити піску – їм були раді. Їм підвезли пісок, усіляко допомагали. І наші хлопці встановили ту плиту. Вона стоїть на місці розстріляного блокпосту і досі. Біля неї проходять урочисті заходи. Я часто бачу, що її фотографують різні люди. І кожного разу біля неї – різні квіти. Значить, люди приходять. Значить, пам’ятають…

Історія Євгена Біди – "зайвого" загиблого

Після нападу на блокпост 22 травня загинуло 17 воїнів. Але на меморіальній плиті – 18 прізвищ. І ми почали шукати: звідки взялося зайве прізвище у списку, який дав нам військкомат? І ми його знайшли.

Євген Біда. Він загинув 23 травня 2014 року. Але не під Волновахою, а зовсім в іншому місці. Він був розстріляний своїми. І щоб приховати це, його приписали до загиблих на 10 блокпосту.

Євгена Біду вбила повна відсутність комунікації між військовими підрозділами, яка на той час була просто катастрофічною. Того дня до 51 бригади їхав якийсь полковник з ОК "Південь". Він дістався до блокпосту, на якому стояли хлопці з одного з новостворених добробатів – здається, це був батальйон "Дніпро". Вийшов на зв’язок із 51-ою бригадою і сказав, що по нього треба вислати машину. Коли його запитали про пароль – відмахнувся: який пароль, мовляв? Ви мене зразу побачите, і я вас побачу.

Читайте також: 8 українських військових потрапили в полон до бойовиків, їхня доля – невідома (відео)

За ним вислали "таблетку". В ній їхали осіб 7 чи 9. Я кількох із них добре знаю. За кермом був цей хлопець, Біда. Кажуть, він дуже не хотів їхати…

А на той момент хлопці з добробату мали орієнтування, що десь неподалік у полях сепари ганяють на "таблетці". І тут вони бачать, як на горизонті з’являється "таблетка", яка їде до них по дузі. Як мені розповідали, десь зо 100 м в радіусі така дуга… А хлопці у "таблетці" бачать перед собою блокпост, біля якого стоїть синій КаМаЗ – і згадують про орієнтування щодо сепарів на такому КаМаЗі. Вони думають, що нарвалися на сепарський блокпост, приторможують – і, не доїжджаючи метрів 100 до блокпосту, на якому стояв і махав їм рукою той полковник – розвертаються…

Хлопці на блокпосту, побачивши це, вирішили, що перед ними точно сепари – і відкрили вогонь…

Машину розстріляли повністю. Водій загинув зразу. Решту врятувало те, що вони попадали на підлогу машини, а потім вискочили – і почали тікати по полю з соняшниками…

Коли дізналися, що трапилося насправді, ледь не розірвали того полковника. Але емоції емоціями – а в документах ця історія ніяк не відобразилася. Жодне поранення, яке отримали хлопці з "таблетки" того дня, ніде не було зафіксоване.

А от труп – не сховаєш. І часом мені здається, що і тіла хлопців з 10 блокпосту додому везли так довго, цілий тиждень, лише тому, що думали, що робити з Бідою. Не виключено, що це зволікання потрібно було для того, аби вирішити зняти вину з недолугих військових командирів – і дописати хлопця до втрат під Волновахою.

Так Євген Біда опинився на пам’ятній плиті. Але я не відчуваю жодної вини через те, що його прізвище туди потрапило. Навпаки. Людина загинула, пішовши захищати Україну. І вона заслуговує на шану і повагу – за яких би обставин не наздогнала її смерть.

Читайте також: Волноваха забрала їхні життя: волиняни, які загинули за Україну (список, фото)

Напередодні нападу

Напад на 10 блокпост не був спонтанним. Він був спланований і виконаний групою Безлера. Про це повідомляли ЗМІ. Про це на камеру говорив сам Безлер.

Про це я чув від колишнього полоненого військового, який був у Бєса в полоні – і тоді, у травні, сидів у кімнаті, суміжній з тією, де планувався напад. Я з цим хлопцем розмовляв років через два після того – і він розповідав, що цей напад ретельно готувався.

А наші… Насправді, тоді ніхто в Україні до кінця не розумів, що це – війна. Що все – по-справжньому. Це усвідомлення прийшло пізніше. Зокрема, після подій 22 травня. Хоча ті, хто не помітив війну тоді, не помічають її до сьогодні.

На місці 51-ої могла бути будь-яка бригада. Кажу це, бо надто багато зустрічав зневажливих відгуків: а, вони алкоголіки, вони понапивалися, вони приїхали, наче на пікнік… Ні. Всі були окопані. Снайпери були виставлені далеко у своїх секретах. Інша справа, що сепари це все бачили. Що вони чітко знали, де хто окопався, бо спостерігали за ними.

Нападу на блокпост передували кілька днів "гойдалок". Там постійно була купа місцевих. Вони перекривали дорогу нашим військовим. Вони кричали їм в обличчя "зачем вы сюда приперлись, бандеровцы?". Жінок, дітей виводили, "плакальщиць" отих…

Місцеві лізли на БТРи. Не давали хлопцям розвантажити бетонні блоки. Не давали їм окопатися. Пропонували горілку. Наші від тих "частувань" відмовлялися, але ті біля них сиділи і бухали на узбіччі. Потім говоритимуть, що то військові пиячили. Ні. Випивали там місцеві.

Комбриг Яцків якось показував мені дві телеграми, які він відправляв тодішньому командувачу сухопутних військ генералу Анатолію Пушнякову. У першій він просив дозволу змістити на 700-1000 м блокпост. Бо там, де він був встановлений, цей блокпост просто не виконував свого призначення – не перекривав дорогу, яку мав перекрити, до того ж, його легко було об’їхати полями. Генерал відповів – ні. Тільки там, де він точку на карті поставив.

Другу телеграму комбриг відправляв буквально напередодні нападу. Коли місцеві почали лізти на нашу броню, руками чіпати зброю, вимагати "отстегните магазины от автоматов"… У тій телеграмі Яцків просив дати дозвіл на застосування зброї і роз’яснити алгоритм поведінки у такій ситуації. У відповідь генерал порадив йому "читати статут караульної служби"…

А тим часом ситуація ставала ще напруженішою. Коли натовпи місцевих перебували на тому блокпосту вже третій чи четвертий день поспіль, на "десятку" приїхали начальник штабу, перший заступник комбрига Микола Андрощук, начальник розвідки Володимир Атаманчук, підполковних СБУ Юрій Хамініч, який числився у штабі бригади, представники контррозвідки… Там зібралося керівництво бригади – для посилення, контролю й оцінки ситуації. Бо всі, хто був тоді на місці, розуміли: відбувається щось нездорове. А від генерала і командування розуміння вони не бачили. Тому мали робити щось самі. Для того, аби зрозуміти, що робити – вони всі і зібралися на "десятці"…

Качали місцеві. Не давали хлопцям нічого зробити. А раз чи двічі на день там з’являвся місцевий військовий комісар, із Волновахи. Він, фактично, керував тим усім. Коли вечоріло, він призначав "старшого", обіцяв на ранок приїхати знову… Той чоловік потім пішов на підвищення, зараз керує одним з обласних військкоматів. Роль цього комісара досі не вивчена і не оцінена. Хоча це варто було би зробити. Бо якщо ти призначаєш "старшого", місцеві сидять під його наглядом всю ніч, а за 20 хвилин перед розстрілом усі збирають речі і йдуть, це наштовхує на підозру, що всі – в темі.

Про пам’ять

Я їх пам’ятаю. Пам’ятаю Колю Бондарука з села Заріччя – тут, поруч із Володимиром-Волинським народився та жив.

Він працював у районі електромереж у Волиньобленерго. Коли пішов на війну, його співробітники зібрали гроші йому на бронежилет. За пару днів до того привезли мені ті гроші – ми якраз збиралися закупку робити… В той день, коли все сталося, я ще не знав, скільки хлопців загинуло, хто саме загинув. І тут мені дзвонять звідти і кажуть: Костю, ми приїдемо забрати гроші на бронік. Я ще перепитав – що, самі купили? А мені кажуть: та ні… Вже не треба… Той бронік просто не встиг до Колі доїхати…

Читайте також: В "ДНР" і "ЛНР" заявили про повну боєготовність та ймовірний наступ на українські позиції

Я добре знав Льоню Полінкевича. З 16 березня, до їхнього виходу з Володимира, а потім – ще на рівненському полігоні, ми з ним багато спілкувалися.

Я знайшов для них у селі Копачівка Рожнищенського району дуже класного майстра по БМП. Відставний старшина, дядя Толік. Він прийшов – і хлопцям 39 БМПшок відремонтував…

Ми тоді кожну ніч засідали, визначалися, що будемо робити наступного дня. Бо треба було робити буквально все…

Востаннє я Льоню Полінкевича бачив за пару днів до його загибелі. Ми їздили до 51-ої туди, на схід. І він підходив до мене, хотів з власної зарплати заплатити за одну з рацій, які ми їм до того купили. Її боєць загубив…

За цю війну десь осіб 20 моїх знайомих загинуло. Не тільки з 51-ї бригади. І після Волновахи я змушую себе не зближатися психологічно з солдатами. Бо це дуже боляче – втрачати друзів.

Трагедія "десятки" – наслідок недолугої організації і "совка" в армії

В інтернеті є відео, де наші хлопці штовхають ЗіЛа – і ховаються за ним. Це відео зняте вже після ранкового нападу, коли на підмогу прилетіли наші вертольоти і, не розібравшись, побачивши, що біля блокпосту стоять дві інкасаторські машини (на яких приїхали бойовики і які наші хлопці таки підбили) – відкрили по них вогонь. Саме тому бійці на тому відео не відповідають на обстріл, а просто зачаїлися. Бо знали, що то – свої. Внаслідок цього "дружнього вогню" були поранені. Але ці поранення ніде не зафіксовані. Ми ж не можемо псувати документи…

І це, і сама трагедія на 10 блокпосту – це все наслідок недолугої організації. Відгомін того, що було в армії у радянські часи та роки незалежності в армії. І вини Яцківа у цьому немає. Ні одна мама чи тато жодного загиблого не винуватили комбрига у вбивстві своєї дитини…

Коли з Донбасу сюди відправляли труни транспортним літаком, на рівненський полігон, де чекали батьки загиблих – у літаку був тільки Яцків. І все. Більше нікого з вищого керівництва не було. Прислали тільки якогось генерала-пожежника – погони засвітити… Комбригові, який щойно втратив так багато бійців, який десять днів не знімав чобіт і майже не спав, летіти наказав командувач. Видно, думав, що його матері розірвуть...

І Яцків полетів. Коли зійшов із літака і йшов по плацу – втратив свідомість і впав. У нього стався гіпертонічний криз.

…Я впевнений: ми зобов’язані відновити 51 бригаду у правах. Символічно. Юридично. У всіх відношеннях. Не закреслити 14 ОМБр, яка постала замість неї, ні. 14 бригада – це вже окрема бойова одиниця. Тим більше, з 51-ої там мало людей лишилося… Але з 51-ою вчинили несправедливо. І тисячі хлопців чекають, поки ця несправедливість буде виправлена. Поки 51-ша, яку 3 серпня 2014-го року на зустрічі з волонтерами першим назвав зрадниками тодішній президент Порошенко – не буде реабілітована. Бо у 51-ій були не зрадники, а чокнуті (у гарному сенсі цього слова) на всю голову патріоти, які відчайдушно і безстрашно воювали.

І я впевнений: рано чи пізно ми доможемося відновлення доброго імені цього славного бойового підрозділу.

Читайте головні новини Волині та України також на нашій сторінці у Facebook