Війна в Афганістані – питання, яке тривожить уже не одне покоління. Існує досить багато інформації про події цього часу, але людина, яка пройшла шлях війни заслуговує на неабияку повагу. Григорій Григорович Павлович – людина з великої букви, яка у своєму житті досягнула уже дуже багато, пройшовши війну в Афганістані і не зламавши в собі людину. Побачивши пекло війни у 18-річному віці, Григорій Григорович реалізував себе в житті, допомагаючи тим хлопцям, які у XXI столітті зіштовхнулись з жахливими реаліями боїв на Донбасі. 

Читайте також: Григорій Павлович: "Молодому поколінню із самого дитинства прищеплювати почуття патріотизму"

Сьогодні Григорій Григорович погодився розповісти про той жахливий час, який спіткав його на початку дорослого життя і уже всі подальші роки були пов'язані із волонтерством та допомогою воїнам.

– Григорію Грировичу, як Вас направили в Афганістан? Де Ви були та що робили?

– По-перше, раніше не питали хто де буде служити, а було так, що той хто не пройшов армію, того дівчата не любили (сміється). По-друге, я призвався 14 квітня 1984 року: 3 місяці підготовки в Аягозі в Казахстані, а далі мене відправили в Афганістан. Туди я прибув 4 серпня 1984 року.

Я служив у провінції Кундуз. На той час було дуже багато спеціальностей, на яких проходили військову службу: починаючи від спецназу і закінчуючи будь-якою структурою, яка була в армії СРСР. І уже саме в Афганістані я служив в автомобільних військах. 2 роки я відбув службу в Афганістані, після чого був демобілізований 3 червня 1986 року. Тобто у 18 років я пішов служити, а у 20 повернувся назад.

– Що Ви відчули, коли дізнались, що йдете служити в Афганістан?

– Ще у Хмельницьку до нас вийшов майор, який сказав: "Дорогие ребята, мужайтесь, вы едете исполнять интернациональный долг в ДРА". Я ще тоді навіть подумав, що це за такі війська "ДРА", а потім уже майор чітко розшифрував – Демократична Республіка Афганістан.

Але в той час патріотичне виховання молоді було на такому рівні, що, незважаючи на те, куди нас відправляли служити, ми йшли без будь-яких питань. Нас було 200 чоловік в карантині західної України, але і були такі батьки, які приїжджали і вирішували "дане питання", аби їхня дитина не йшла на війну, але практично 99% – це були хлопці, які готові були їхати куди завгодно.

На той час в Афганістан забирали тільки звичайних робітників та селян. За статистичними даними, якими володіє як Росія, так і інші країни СНД, жоден син українського чиновника не служив в Афганістані. Це було закономірне явище, тому що державні чиновники, знаючи ситуацію, яка складалася в Афгані на то час, старалися своїх синів ховати аби не відпускати взагалі до армії. Їх навіть робили "важко хворими".

– Де саме Ви служили?

– Я служив у провінції Кундуз. На сьогоднішній день там знаходиться "Талібан". Коли я з Кабула прилетів в Мазарі-Шаріф, то начальник повідомив, що уся провінція Кундуз під егідою Талібану і навіть державні війська туди не сунуться. Це місце, як у нас його називали – "зельонка". Вони мали де ховатися, і практично постійно, коли рухалась колони був обстріл.

– Що таке "зельонка"?

– Наприклад, тече річка, біля якої тримається вологе повітря, яка повністю обсаджена зеленими насадженнями – то це і називається "зельонка".

– Як вийшло так, що Ви один у 18-річному віці потрапили на службу в Афганістан зі свого села?

– З двох сіл – Лемешів і Козятин Горохівського району я один, хто потрапив в Афганістан за 10 років війни. А чому так вийшло? У мене склалося таке враження, що в той час забирали тих, хто був із малозабезпечених сімей, чи тих, у кого батьки або діди були по тюрмах та мали зв’язок із політикою.

До прикладу, мій дід був одним із тих, хто залишився живим після розстрілу у Луцькій тюрмі органами НКВС. Буквально нещодавно я знайшов допит свого діда, який був визнаний офіційно, тому що тих, кого розстріляли 23 червня 1941 року особові справи були спалені. А у 1956 році тих, хто вижив допитував уповноважений Волинської області капітан Алютін. У чому звинувачували діда:

"За что меня арестовали? Я лично себя виновным ни в чем не считал, но меня обвинили в связи з украинскими националистами. Когда меня привезли в Луцк, то там мне делали очную ставку с Кошелюком, который в конце очной ставки обвинил меня в том, что я был связан с ОУН. Поскольку я связан с ОУН не был, то сразу стал отвечать что про них мне ничего не известно. 24 июня 1941 года меня осудил Обласной суд, который приговорил Кошелюка Антона к высшей мере наказания – расстрелу, а меня за НЕДОНОСИТЕЛЬСТВО на годы тюрьмы…"

Тобто дід "не доніс" і за це був посаджений в тюрму.

Я внук людини, яка одна з небагатьох вижила під час розстрілу в Луцькій тюрмі 23 червня 1941 року. У мене був заступник, дід якого сидів в тюрмі на Сибірі, і коли його онук був теж призваний на війну в Афганістан, то командир сказав: "Ты идешь исправлять ошибки своего деда".

Тому, у мене склалося теж таке враження, що я "виправляв якісь помилки свого діда", адже 1 за 10 років був відправлений на службу в Афганістан.

Читайте також: З маком на грудях та сльозами на очах: як пройшов День Перемоги у Луцьку

– Як Ви, будучи молодим юнаком, пристосовувались до служби в Афганістані, адже клімат там дуже специфічний?

– Коли ти молодий і тебе закинули в іншу державу, то там виживали тільки сильніші. Але і молодість робила свою роботу, адже молодий організм пристосовувався до спеки і до навантаження, а тому практично так ми і служили – пристосовуючись. Але насправді кліматичні умови були дуже важкі: не вистачало води. Приїхавши з України у розсадник хвороб, де 70% хворіли жовтухою, тифом, малярією кожен молився аби вижити. Особисто я повернувся додому інвалідом 2 групи, у мене контузія і я теж перехворів жовтухою поки служив в Афганістані.

Наприклад, у липні 2018 року я літав до Мазарі-Шаріф, то там температура повітря сягає +52С.

– Як Ви знімали стрес в Афганістані, адже є багато відомостей про прийняття наркотиків солдатами? Чи були Ви свідком цього?

– Те, що зараз кажуть, то нехай собі кажуть! Нюанси на війні всякі бувають. Дехто "курив", адже там того "добра" дуже багато, дехто тримав себе в руках, а дехто раз спробував і відмовився. Саме з Афганістану, із 2033 волинян наркоманом не повернувся жоден. Це я заявляю офіційно. Але, згідно статистики, уже повернувшись на територію України, хлопці ставали наркоманами, проте, вони уже померли. На даний момент наймолодшому із тих, хто служив – 50 років і я теж говорю з упевненістю, що серед волинян наркоманів нема.

Це була війна! Це було важке потрясіння для молодих юнаків. Потрібно було пережити, перебороти, мати підтримку, аби вийти із того стану здоровим.

– Що стосується загиблих на війні в Афганістані, багато таких?

– Найстрашнішим є те, що гинули молоді хлопці, яким було по 18-20 років. Були такі, які і місяця не прослужили, хто 2 місяці, хто півроку. Були і такі, які "завтра" збиралися уже додому, але "сліпа" пуля знайшла його.

– Розкажіть, будь ласка, найбільш моторошну ситуацію в Афганістані і найбільш курйозну? Чи були такі?

– Була ситуація, коли ми повертались із бойової операції в Мазарі-Шаріф і зупинилися в Айбасі на ночівлю. Тоді постало важливе питання, хто повезе нас назад на базу, адже захворів один водій. Тому я замінив його. Мені потрібно було відвезти двох поранених хлопців у госпіталь. Для супроводу мені дали БТР, з яким ми доїхали до місця призначення і залишили там хлопців.

Повертаючись назад, у нас була домовленість із прапорщиком, що ми їхатимемо без світла, аби ворог не побачив. Дорогою ми мали проїхати два перевали. Піднявшись на один із них, а це уже почало сутеніти, я не почув реву БТРа, який нас супроводжував. І замість того, щоб повернутись назад, ми у суцільній темряві вирушили до того місця, де стали на ночівлю. Можливо зараз я б повів себе інакше у цій ситуації, але тоді не думалось. Ми просто хотіли вижити. Тому ми у цілковитій темряві, без супроводу БТРа (а якщо він нас не супроводжував, то значить щось трапилось) проїхали багато кілометрів афганських доріг, аби дістатись своїх хлопців.

Але у той момент, коли ми їхали по ворожій території, я переживав не за себе, а за хлопця, який був на той час уже одружений і якого вдома чекала дружина і маленька дитина. Він через декілька днів після цієї пригоди мав уже вирушати додому. А тому коли у нього почалася паніка стосовно того, що ми тут загинемо, я перш за все переживав за нього і будь-що хотів дістатись до бази.

Уже через 4 години після того як ми дістались до бази приїхав БТР, який мав нас супроводжувати. Виявилось, що за декілька кілометрів від госпіталю у них трапилась поломка, а повідомити про це неможливо було, адже рацій у них не було.

Щодо курйозних ситуацій, то їх було багато: і під час супроводу колон, і під час першого обстрілу. В Толокані по дорозі до Ханабада нас обстрілювали 5 разів. Дуже багато таких нюансів.

– Чи довго Ви адаптовувались після повернення додому?

– Найскладніший час після того, як ти побував за тисячі кілометрів від дому у країні, яка постійно страшно воює, це час, коли тільки повернувся додому.

У ті роки, коли йшла війна спілкування із рідними було тільки листуванням, адже телефонів тоді ще не було. І я, коли йшов на армійську операцію написав 5 листів додому та попросив, аби їх щотижня відправляли, аби мої рідні були спокійні, адже я не знав, що зі мною могло трапитись під час операції. І таким чином мама знала, що зі мною все добре.

Наприклад, у липні, коли я знову літав до Афганістану, вона теж не знала, що я туди поїхав, бо інакше вона б не допустила цього.

Після того, як ми повернулись із Афганістану, ніяких психологічних реабілітацій не було. Ми приходили до санстанції, де нам давали кульок таблеток і казали, що за 24 дні по курсу їх потрібно випити, адже ми прилетіли зі східної Азії, де "гуляє" тиф, малярія, жовтуха, які ми могли привезти і в Україну. Було навіть так, що деякі хлопці хворіли уже на малярію і тут.

А психологічно, переживши такі події, людина міняється. Ти усвідомлюєш хто ти в цьому світі, хто твої батьки, родичі, друзі, як ти будеш жити після війни. Дехто, повернувшись, "сідав на стакан", дехто ставав рекетом, хтось ішов вчитись і став медиком, працівником СБУ, міліціонером, багато повернулись із нагородами і далі пішли на військову службу.

– А як склалася Ваша доля після повернення з Афганістану?

– Я пішов на завод помічником токаря, пізніше отримав професію токаря 3 розряду, вступив у Педагогічний інститут імені Лесі Українки на щойно відкриту військову кафедру. Я вступив на підготовче відділення і так з 1987 року я навчався 5 років в інституті. І уже практично після закінчення навчання у 1992 році пішов працювати в організацію.

Ми створили мале підприємство "Контек", на якому працювали всі колеги афганці, і не афганці, ми старалися для підприємства. З 2002 року я став головою Волинської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану.

Читайте також: Що чекає на хамовитих перевізників луцьких маршруток

– Навіщо, на Вашу думку, була війна в Афганістані?

– Ця війна була зовсім непотрібна. Кожного разу, коли відкриваємо нові пам’ятники та монументи, які вшановують пам’ять полеглих воїнів, я нагадую політикам, аби вони не приймали таких невиважених рішень, яке було прийняте у той час Брежнєвим та його "свитою".

13 разів просили ввести війська в Афганістан і щоразу в цьому відмовляли, але сталась така ситуація, що ЦК таки прийняла рішення і 25 грудня 1979 року війська все таки ввели, а 15 лютого 1989 року вони були виведені. Тобто ми маємо 10 років війни, за які на полі бою загинуло 14500 молодих хлопців. А скільки їх ще загинуло уже перебуваючи по госпіталях у світі, тож ця цифра набагато більша. А не враховано скільки ще залишили лось інвалідами.

І найбільша біда в тому, що влада зробила необдумане рішення. Результат – величезна кількість загиблих, поранених та тих, яких в подальшому життя "зламало" і вони покінчили життя самогубством.

– Скільки волинських афганців воює на Донбасі?

– Наймолодшому ветерану Афганістану 50 років. І є у мене такий друг – Микола Сачук, який пройшов Майдан, Афганістан та пішов на Донбас, де 17 серпня, коли Савченко потрапила в полон, отримав три осколкових поранення, отримав контузію, пройшов курс лікування, вернувся назад на Донбас і зараз нагороджений орденом За мужність 3 ступені. І буквально місяць назад він пішов у Володимир-Волинський служити за контрактом. Це людина, яка пройшла дві війни. І більшість воїнів-афганців саме такі. Всі вони добровольці. Нам не потрібні пільги, про які всі так говорять. Це справа честі. З Майдану 8 сотня афганців пішла прямо на передову. Керував нею заступник голови української Спілки ветеранів Афганістану Михнюк Олег Іванович. Це людина, яка 2 рази була поранена в Афганістані, нагороджена двома Орденами червоної зірки та медаллю За відвагу. 20 серпня 2014 року в Георгіївці на Донбасі він загинув. І я можу сказати, що це єдина людина, яка має ордени За мужність усіх ступенів і посмертно нагороджений зіркою Героя України.

– Як часто Ви їздите на передову?

– Зважаючи зараз на політичну ситуацію, яка склалася в Україні, населення практично не допомагає нашим воїнам. Щороку з цим стає все складніше. І ось уже 15 березня буде 6 років як наша організація відправляє допомогу воїнам на Схід. І я дав собі слово, що поки я буду живий, допомагатиму всім можливим.

Свого часу я був головою наглядової ради при Адміністрації і створив рахунок, на який приходила волонтерська допомога і яка передавалась на усі військові частини, котрі цього потребували. Усі командири могли звернутись до нас за допомогою і ми ніколи нікому не відмовляли.

– Порівняйте армію СРСР і українську армію (часів незалежності). Як змінилась армія з початку війни на Донбасі? Чия заслуга в зміні армії?

– Я скажу, що все залежить від патріотизму людини. Наведу приклад людини, яка пройшла Афганістан і зупинив ворожий танк на Донбасі власним життям. Пішовши разом із братом з Майдану на Донбас, він кинувся на російський танк зі словами до брата: "Петре, якщо я загину, приглянь за моєю сім’єю". І так воно і сталось. Він жертвуючи собою підірвав ворожий танк біля якого сам і загинув.

Багато хто із ветеранів Афганістану хотіли йти аби очолити армію, проте їм щоразу відмовляли, аргументуючи це тим, що воїнам не буде що робити поруч із афганцями. Як це не буде? Вони би воювали пліч-о-пліч. Ми зверталися із такою пропозицією до "верхів", проте вони щоразу відмовляли.

Сьогодні ми маємо великі втрати і багато полонених. Хто буде за це відповідати? Хто відповість за Ілловайський котел, за Дебальцево, за усі ті розстріли, які відбуваються щодня? Я спілкувався із полоненими українськими воїнами, із синами афганців, які теж в тому полоні і ніхто не може відповісти на просте питання: "Хто винен?"

Сьогодні Гаазький трибунал чекає Президента та російську сторону для вияснення стосунків, але ніхто не поспішає припинити кровопролиття.

Україну зрадили офіцери! Березовський, який командував українським флотом – зрадник. А зрадники повинні відповідати за свої діяння. А тих, хто зрадив 19 тисяч із 22 тисяч.

До прикладу, 2 рідні брати з Володимира-Волинського пішли служити в російську армію та досі воюють на стороні агресора. І таких прикладів багато. В Луганськ, Донецьк звозили ті тушок, які вистрілювали наших хлопців. В Одесі зрадники з-за спин поліції стріляли по фанатах футбольного одеського клубу.

Як такої армії у нас не було, вона була розвалена. Дякуючи фінансуванню Європи та Америки, ми маємо не таку армію як колись була. Наприклад, у Харкові виготовляють нові танки, які йдуть на експорт, а наші хлопці воюють у старій техніці. Авторитет армії та України піднімається у наших вчинках. У ті дні, коли були призвані добровольці, хлопці воювали мало не з мисливською зброєю. На сьогодні ми відгороджуємо Європу від країни-агресора. Армія зросла, вона навчилася. Офіцери, які побували у воєнних діях навчилися багато нового. Ми маємо власні ракети, закупили Джевеліни. Але в Росії потужніша армія, яка накопичувалась роками. Проте волю українців не здолати. Як армію України можна було розбудовувати, якщо Міністром оборони був росіянин Соломатін, а Янукович просто розпускав її. Якби вони і далі були при владі, то до сьогоднішнього дня армії у нас не було б взагалі. Українці народ, який дуже терплячкий і коли його виганяют ь з його землі, вони йдуть, але коли вони приходять, то живі будуть заздрити мертвим, вони на своєму шляху зносять все. Так сказав Дудаєв.

– Ситуація на Донбасі і які Ваші прогнози на майбутнє?

– Прогнозу на майбутнє ніхто не може дати. Я уже давно в політиці. Ця ситуація залежить від однієї людини, а тому спрогнозувати його кроки неможливо. Невідомо, що він хоче зробити. Можливо повернути СРСР? Я вчора слухав Михалкова, який сказав: "Мы украинцев потеряли. Они видители делают ходу в День рождения Бандэры. Их психологически не сломать. Их надо только убивать". Тобто Росія розуміє, що українці більше не йдуть у неї на повідку. Зараз всі надіються на Європу і Америку. Вони не будуть воювати за нас. Ми будемо воювати самі. Де крутяться великі кошти – там немає дружби. Україна повністю застрягла в корупції. З 2004 року росіяни постійно отримують інформацію, що українці – це бандери, хохли, котрі "їдять дітей", тому і така думка у них зараз.

– Яка мета спілки ветеранів Афганістану і як вона працює?

– Основною метою є гарантія та соціальна підтримка усіх ветеранів Афганістану та сімей загиблих. Наша спілка утворилася уже дуже давно. І у кожному районі Волинської області, де були полеглі герої Афганістану, вони увіковічнені. Не за кошти держави, а за свої власні і кошти громади ми відкриваємо пам’ятники, аби нагадати політикам про їхні невиважені рішення.

Ми виховуємо молодь. Щороку проводимо по 25 урочистих заходів, якими вшановуємо пам’ять полеглих героїв Афганістану та АТО. Також є традиційний турнір пам’яті Шиманського-Ткачука, який проходить у Підгайцях. Треба молоді показувати, що ветерани-афганці дбають про полеглих побратимів. І уже зараз ми маємо великі втрати серед  ветеранів.

Ветерани-афганці перші, хто став на захист держави на Донбасі, перші, хто почав займатись волонтерством і займається ним до сьогоднішнього дня.

– У Вас на базі спілки працює спортивний зал, у якому займається як молодь, так і воїни, які повернулись зі служби та війни. Чия це була ідея та чи вдається залучати молодих людей?

– З перших днів, коли ми переселились у це приміщення в нас був сформований спортивний клуб "Тайфун", у якому займалося 250 дітей. Але зараз, у 21 столітті, опалення у залі немає, тому людей все менше. У нас були чемпіони Європи, чемпіони світу, ми возили дітей по таборах для навчання, нажаль, зараз з цим дуже важко. Є перспектива, є натхнення, але до нас ніхто не прислухається. Ми стараємося як можемо, але це дуже важко.

Читайте також: "Волинянин", якого стільки років чекає мати з Афганістану, виявився самозванцем

– Чи збираються воїни-афганці на річницю і як проходять Ваші зустрічі?

– З 2002 року у нас щорічно відбуваються заходи на високому рівні: концерт, нагороди, покладання квітів, урочиста хода та польова кухня. Ми стараємося зробити так, щоб ветерани відчули, що вони нам потрібні. І я як керівник стараюсь по максимуму зробити усе від мене залежне. Але держава, яка не шанує своїх ветеранів – немає майбутнього.

Вікторія Прийма

Читайте головні новини Волині та України також на нашій сторінці у Facebook