Історія первинного накопичення капіталу в Україні схожа на велику гру в шахи без правил, коли білими грають боксери, а чорними — нечесні на руку картярі. Тодішня комсомольська та партійна «еліти» дерибанять під виглядом приватизації майно, що залишилося в спадок від
Радянського Союзу. Простим смертним немає місця на цьому святі життя.
Але із закінченням кривавих 90-х, поступово настає ера цивілізованого ведення бізнесу. Немало підприємств завдяки новим інвестиціям та вмілому керівництву отримують свій шанс на успіх. Соціально-відповідальний бізнес не лише створює нові робочі місця, а й значно поліпшує умови праці робітників.
Проте є й інший бік медалі, коли людям роками не виплачували заробтіну плату, скорочували працівників, а цілі заводи закривалися й вивозилися на металобрухт.
Така ж гірка доля спіткала й Володимир-Волинський консервний завод, лідера з виробництва плодово-овочевої консервованої продукції не лише Волині, а й Західної України. Колись потужне підприємство, яке давало роботу в середньому на рік 400 працівникам, зараз займається здачею в оренду своїх складських приміщень і на ньому працюють аж 9 осіб.
Чому одне з найуспішніших підприємств Володимира-Волинського зараз ледве зводить кінці з кінцями? Наскільки тісно воно пов’язане із сучасною ситуацією у Луцьку? І чи не стане обласний центр великим консервним заводом в майбутньому?
Відповіді на ці та інші питання спробуємо дати у цій статті.
Історія успіху
Історія Володимир-Волинського консервного заводу починається із 3 квітня 1945 року, коли на базі млина поміщика Шільмана було створено підприємство. В перший рік роботи воно випускало лише сушенину на заквашувало огірки й капусту, переважно для потреб армії.
Наступного року встановили кормозапарник і почали виготовляти повидла і джеми. Це було знаковою подією, адже в післявоєнній Україні цукор майже не вироблявся, а випуск такої продукції означав першочергові поставки солодкого піску саме на це підприємство.
У 1957 році на Володимир-Волинському консервному заводі встановлено перший автоклав, який дозволяв стерилізувати продукцію. Тоді ж й почали випускати компоти, варення, маринади.
Підприємство росло й розвивалося, і на початок 60-х йому стало тісно на 2-х гектарах площі. Довелося відселяти людей, які мешкали довкола, й збільшувати площу підприємства у 2,5 рази. Тоді ж у заводу з’явилися компотно-маринадний та фабрикатний цехи.
5 серпня 1965 року на Володмир-Волинський консервний завод подали газ. Це було перше промислове підприємство у Володимирі, яке було газифіковане.
У 60-х завод починає випускати дитяче харчування. На підприємстві вперше в Україні встановлюються механізовані лінії для випуску плодово-овоче-м’ясних консерв. Дитяче харчування Володимир-Волинського консервного заводу дозволяється до вживання дітьми віком з 6 місяців.
Тоді ж про завод починають говорити поза межами Волині, а його продукція розходиться у найвіддаленіші куточки СРСР.
За словами колишнього головного інженера заводу Ярослава Киби, який пропрацював головним інженером Володимир-Волинського консервного заводу понад 37 років, середньо-списковий річний штат підприємства налічував 363 чоловіки.
У 1968 році на підприємстві розпочато випуск березового соку. Перша партія становила всього 350 тонн, а вже на початку 80-х завод збільшив випуск до 10,1 тис. тонн соку за сезон.
Історія падіння
Що ж стало причиною занепаду заводу?
За словами Ярослава Киби, в ситуації, що склалася, «винити нікого не треба». На його думку, причиною зменшення конкурентоспроможності заводу стало те, що в 90-х роках відчутно здорожчала вартість енергоносіїв. Відтак завод змушений був скоротити свій асортимент та випускати лише рентабельну продукцію.
Також, на його думку, у 90-х роках масово велася антиагітація, що вітчизняні товари є низької якості, що також зіграло роль у зменшенні об’ємів виробництва.
Як вважає депутат Володимир-Волинської міської ради Віра Чайковська-Тарликова, основною причиною того, що завод нині стоїть стала сама процедура приватизації, коли завод фактично довели до банкрутсва, а потім купили.
«Мені видається, що хтось гальмує його розвиток», — каже пані депутат, натякаючи на керівництво міста.
Також вона зазначила, що ще у 2003 році Володимир-Волинська міська рада продала консервному заводу земельну ділянку площею 1,6 га за ціною 7,5 грн/кв. м, при тому, що ринкова вартість тоді була в районі 22-23 грн/кв. м.
«Нам тоді казали: «Для інвестицій потрібно, щоб була земельна ділянка. Щоб завод розширювався, будувався. Тільки продали їм ту землю і все стало мертво. Ні заводу, ні інвестора, тільки земля по 7,5 грн. забрана в центрі міста», — нарікає Віра Чайковська-Тарликова.
Проте, на думку Ярослава Киби, стратегічною помилкою в управлінні Володимир-Волинським консервним заводом було те, що у середині 2000-х років керівництво все виробництво переорієнтувало на випуск дитячого харчування.
Як пояснив голова правління Володимир-Волинського консервного заводу Руслан Євчук, в останні роки своєї роботи підприємство переорієнтувалося на випуск дитячого харчування під торговими марками «Лодомир» та «Пуп-сік». Під цими ТМ виготовлялися овоче-фруктові соки та пюре та м’ясо-овочеві пюре.
А завод як виробництво зупинився у 2007 році, коли вийшов з ладу паровий котел, який в цінах 2007 року — коштував 2 млн. гривень (придбання, виготовлення технічної документації, доставка, монтаж, пуск).
А підприємство й до того мало борги, які не виплатило. Тому при розмові про нові запозичення власниками було прийнято рішення «однозначно «ні».
«Паровий котел, який був в одиничному екзепплярі, вийшов з ладу. Це був дуже потужний котел, який забезпечував основний процес — подачу пари для стерилізації консервів. На той час потрібно було значну суму коштів, яких у 2007 році не знайшлося», — розповідає Руслан Євчук.
Потім настала криза 2008 року... і підприємство втратило шанси на успішний розвиток із нинішніми власниками.
Що ж до пошуку інвесторів, то чинний голова правління розповідає, що їх шукали з 2005 року.
«Був розроблений бізнес-план і ми хотіли залучити інвестора саме на дитячу групу товарів. Розглядалися різні варіанти співпраці — як і спільне підприємство, так і здача в оренду цілісного майнового комплексу та участь у збуті продукції. Велися переговори з торговим домом „Ласуня“, одним з найкрупніших дистрибуторів в Україні. З ними обговорювались варіант співпраці „наше виробництво — ваш маркетинг“. Але порахували, яку знижку по виробництву ми мали б надати, щоб частково оплатити маркетинг, виявилося, що нам невигідно взагалі», — каже Руслан Євчук.
За його словами, це пов’язано з тим, що в Україні на імпортне дитяче харчування немає обмеження націнки. На вітчизняне ж існує обмеження націнки виробника та обмеження націнки продавця в кожній області окремо. Вона коливається від 15 до 25 відсотків. А торговим мережам працювати з такою низькою рентабельністю нецікаво.
«Коли порахували, щоб зайти в таку національну торгову мережу як „Сільпо“, треба заплатити за вхід кожного найменування продукції, заплатити за місце (верхня чи нижня полиця), плюс маркетинговий бюджет, який варіюється в межах 7%. Загалом треба було дати знижку мережі близько 16% від відпускної ціни. Це було для нас нерентабельно», — розповідає Руслан Євчук.
Основною причиною занепаду Володимир-Волинського консервного заводу він називає маркетингову неконкуретноспроможність товару.
«Ми би ще працювали як завод, перестроїлися б з дитячого на рядове, тільки котел... Зараз прораховували запустити сушильне виробництво, навіть знайшли потенційного інвестора. Та все на стадії технічного обгрунтування й закінчилося», — бідкається керівник заводу.
Зараз Володимир-Волинський консервний завод виставлений на продажу, а основний вид діяльності — здача складських приміщень в оренду.
Що ж до перспектив підприємства, то сам Євчук визначає їх як «туманні».
Дещо про власників
Хто ж є власниками Володимир-Волинського консервного заводу, які довели це підприємство до виробничого колапсу?
На сьогодні власниками Володимир-Волинського консервного заводу є Володимир Мікуліч та Микола Романюк, які володіють цим підприємством через своїх родичів. Так згідно із даними Державної установи «Агентство з розвитку інфраструктури фондового ринку України», яке публікує звіти емітентів, на сьогодні 43,25% акцій підприємства належить Тетяні Мікуліч, невістці Володимира Мікуліча. На декілька акцій більше знаходиться у власності Володимира Романюка, сина Луцького міського голови Миколи Романюка.
Ще одним власником, заводу був Петро Семенюк, який працював заступником голови ВГРУ «Приватбанк» в той час, коли його очолював Микола Романюк. У 2004 році його частка у підприємстві складала 20,75%. На одну акцію більше було у Володимира Мікуліча, а Володимр Романюк мав на одну десяту відсотка акцій менше.
Тоді ж Петро Семенюк очолював спостережну раду ВАТ «Володимир-Волинський консервний завод», членами якої з-поміж інших були сам Володимир Мікуліч та Марія Романюк, дружина Миколи Ярославовича. Син Петра Семенюка — Сергій — був членом правління.
У 2005 році Сергій Семенюк стає головю правління ВАТ, а син Романюка змінює свою матір у спостережній раді. Того ж таки року у складі правління з’являється Руслан Євчук, який до того вже встиг попрацювати у структурах «Приватбанку».
Про те, що консервним заводом свого часу керувало тріо «Романюк, Семенюк, Мікуліч», підтверджує й колишній головний інженер цього підприємства Ярослав Киба.
У 2008 році відбулася зміна складу акціонерів та їх часток. Сергія Семенюка звільнено з посади голови правління заводу, а його батько Петро Семенюк перестав бути головою наглядової ради ВАТ «Володимир-Волинський консервний завод» «за власним бажанням». При цьому у звіті значиться, що на момент залишення посади він не володів часткою у статутному капіталі емітента.
Того ж року збільшився статутний капітал підприємства, а частка Романюка та Мікуліча зросли до 43%. Головою правління став Руслан Євчук, який очолює правління заводу й по цей час.
Замість висновків
Отож, можна виділити декілька причин занепаду колись потужного заводу у Володимир-Волинському. Це й неготовність виробництва до нових ринкових умов пострадянської епохи, і здорожчання енергоносіїв, і невміла політика власників підприємства щодо його управління.
Адже стратегічна помилка переорієнтування на дитячу групу товарів коштувала надто дорого як самим власникам, так і Володимир-Волинському, який втратив такі необхідні робочі місця та податки.
Керувати великим банком з чітко налагодженими бізнес-процесами, бути гвинтиком в системі, ще не означає бути успішним менеджером реального сектору економіки, який виробляє справжній товар, а не гендлює банківськими відсотками.
Зараз Микола Романюк є міським головою Луцька й знову стикається із реальною економікою, до якої додалися ще й соціальні питання, житлово-комунальне господарство, освіта, культура, спорт та інші галузі. Якби не губернатор Волині Борис Клімчук, який постійно приходить Романюкові на допомогу як Чіп і Дейл в одному образі, місто давно б згадувало Богдана Шибу як взірця мера-господарника.
Замість впроваджувати політику твердої руки й робити реальні реформи у місті, мер оточив себе чиновниками-корупціонерами, які не гребують красти навіть у дітей.
Але 210-тисячне місто — це не підприємство із 365 штатними працівниками. І тут теж спіткатимуть як об’єктивні, так і суб’єктивні труднощі. І ціна управлінських помилок тут буде незрівняно вищою для громади міста.
І чи не перетвориться Луцьк у великий консервний завод залежить лише від удачі та везіння самих лучан.
Андрій ЛУЧИК
Коментарі
коментарів немає