Як тільки оголосили мобілізацію, ковельчанин Олександр Артемук пішов до військкомату, щоб дізнатися про те, як діяти військовозобов’язаним. Невдовзі отримав повістку. Міг відмовитися, бо разом із дружиною виховували трьох неповнолітніх дітей. Але відсидітися вдома не захотів...Пише газета Волинь-нова.
Для 36–річного сержанта захист Батьківщини був не лише обов’язком, а й справою честі. Рідні пригадують, як сказав, збираючись на війну: «Якщо не піду, ви мене не будете поважати».
Сприйняти це рішення найважче було дружині Валентині, яка залишалася з десятирічним Максимом, дев’ятирічним Іваном та чотиримісячною Даринкою. Вона народилася якраз у період найгарячіших протистоянь у столиці. Туди не раз вирушав Олександр, щоб відвезти майданівцям допомогу від ковельчан. Вболівав за долю України, бо так хотів щасливого майбутнього для своїх дітей.
Він народився і виріс у Ковелі. Закінчив загальноосвітню школу №2, згодом ― професійно–технічне училище №5. Пішов до армії. Служити довелося у Севастополі. Коли повернувся додому, став працювати водієм, потім розпочав власну справу.
Турботливий син, дбайливий брат, вірний друг ― таким знали його рідні та близькі. Міцне і надійне плече ― таким був для дружини. Для дітей ― сонцем, яке зігрівало їх повсякчас.
Таким запам’ятали його земляки відтоді, як пішов знову служити до війська, став бійцем 51–ї Володимир–Волинської механізованої бригади. Не боявся російських агресорів, сепаратистів. Разом із товаришами вирушив захищати українські кордони, бо війна ― це чоловіча справа. За мир і спокій у державі він віддав найдорожче ― своє життя.