Саме боєць з Волині вибрав ім’я своїй другій донечці Ігор Упоров, який загинув під час виконання військового обов’язку на Сході України в останні дні так званого перемир’я. Про це пише журналіст Алла Лісова інтернет-газети Волинь-нова.

...Його призвали в день Благовіщення Господнього — 7 квітня. Володимир–Волинська військова частина, Рівненський полігон... В пекло війни потрапив у травні. Часто телефонував дружині, яка мала от–от народити. Підтримував, переживав і вірив, що все буде добре.
Смертельний осколок знайшов його 28 червня — в День Конституції України й останній день перемир'я. Старший солдат Ігор Упоров був на броні БМП-2, коли під час обстрілу він зрикошетив і потрапив йому під бронежилет. На офіційних сайтах зазначали, що помер від втрати крові ще у вертольоті, яким його перевозили до шпиталю.
30 серпня Ігорю мало б виповнитися 30 років…
Сестра загиблого Мирослава, яка проживає за кордоном, розповіла, що мама Ігоря відразу відчула біду — того страшного дня в її хаті несподівано впав портрет брата. А здається, ще зовсім недавно, на травневі свята, коли приїхав у коротку відпустку, нічого не віщувало біди. Тішився п’ятирічною Юлечкою, з дружиною Надією складали плани, як далі обновлятимуть будинок (його добудували, вікна поміняли, залишилося зробити дах). І найголовніше — чекали появи на світ ще однієї донечки. Побачити крихітку йому не судилося…
...Виростав Ігор у селі Залужному Локачинського району. Там закінчив початкову школу, а вже в сусідніх Замличах отримав атестат зрілості. Класний керівник Олег Антонович Мельничук, який нині там директорує, та його дружина Наталія Василівна, вчитель української мови та літератури, розповіли «Волині–новій», що він був дуже слухняним, активним та кмітливим хлопцем. Якось, кажуть, на свято квітів клас не встиг підготувати композиції. Коли організатори присоромили, Ігор, не довго роздумуючи, кудись побіг. Через трохи приніс різнобарвні квіти, разом з однокласниками склав їх у різні сюжети і навіть віршовані рядки сам вигадав!
— Ігор завжди був душею компанії в туристичних походах, умів дотепно пожартувати, — і досі добре пам’ятає випуск 2001–го Олег Антонович. — Ніколи не ховався за чиюсь спину, в усьому на нього можна було покластися.
Після школи юнак навчався у Сокальському училищі на кухаря–бармена, хоча завжди хотів стати військовим. Потім була армія. Службу проходив у Львові у внутрішніх військах. Далі робив все, щоб наблизити мрію, навіть півроку перебував у складі миротворчих військ у Косово (Югославія). На контрактну службу пішов у Володимирі–Волинському.
Під час розмови з подружжям Мельничуків ми раз у раз поверталися до однієї думки: чому від нас ідуть найкращі — чесні, щирі, відповідальні, безвідмовні — і хто за це має відповідати?
Відспівували героя 2 липня у Свято–Василівському храмі Володимира–Волинського. В цій старовинній обителі Ігор з Надією вінчалися, хрестили старшу Юлечку, звідти він мріяв винести на руках дорогоцінний згорток із новонародженою донечкою… Попрощатися з Ігорем прийшли рідні, близькі, друзі, колеги–військовослужбовці, знайомі й зовсім не знайомі люди. Серце небайдужих розривалося від разючого контрасту життєвих миттєвостей: у кімнаті, де лежав загиблий, з весільного портрета усміхалися щасливі молодята — Ігор та Надія.
…А вночі, після закінчення цього трагічно–печального дня, в пологовому будинку княжого града на світ з'явилася крихітка, котру, як і хотів Ігор, назвали Віолеттою.