Сьогодні ми всі живемо у тривожній атмосфері, не маючи впевненості, яким буде завтрашній день. Випробування війною на 23-му році незалежності України стало гіркою і болючою несподіванкою. Проте водночас українці демонструють велич власної віри і сили духу. Неоголошена війна згуртувала у прагненні допомогти тисячі людей. Рік тому благодійний фонд “Фонд Ігоря Палиці – Новий Луцьк” проводив опитування серед лучан, аби скласти своєрідний рейтинг необхідних місту справ. Хотілося знати, наскільки точно визначили пріоритети у роботі. І хоча всі добрі справи однаково корисні, проте на перше місце різні категорії мешканців обласного центру поставили оздоровлення на курорті Буковель. Побувати у Буковелі – сьогодні для лучан це, як кажуть, круто.

Тому почути, що немало людей... добровільно відмовляються від такої поїздки, принаймні, дивно. Але відмовляються, виявляється, заради того, аби своє місце у групі запропонувати чи то хлопцям, які повертаються із зони АТО на сході України, чи їхнім рідним...  Звичайно, благодійники турбуються і про цих людей, але маємо наразі  явище, про яке під час презентації одного з благодійних проектів і говорила Ірина КОНСТАНКЕВИЧ, заступник голови правління благодійного фонду “Фонд Ігоря Палиці – Новий Луцьк”: “Потрібно виховувати у людях співчуття”.  Як це вдається благодійному фонду, адже нинішні українські реалії змінюють і пріоритети доброчинності? Що фонд визначив для себе головнішим? Наскільки добрим і милосердним є нині наше суспільство? Про це поговоримо з Іриною Мирославівною КОНСТАНКЕВИЧ.

– Нещодавно у Луцьку відбулися змагання, які не мали великої кількості вболівальників. Бо це, на щастя, не масовий вид спорту, а змагання серед людей з особливими потребами. Проте для учасників це було справжнє свято. Вражає знімок, на якому ви присіли поруч з людьми, які – на інвалідних візках. Вражає великою життєлюбністю цих людей. Ви побажали, аби відчуття перемоги було з ними завжди. Наскільки таке відчуття потрібне тепер всім українцям? І тим відважним хлопцям, які відстоюють територіальну цілісність України, і тим, хто думає про них у тилу?..

– Змагання, які ви згадали, відбувалися символічно у День українського прапора, і організувала їх “Інваволинь”. Ми не вперше спільно проводимо заходи і завжди під час таких зустрічей мене вражає тепло і оптимізм, які випромінюють ці люди. Вони наче світяться... Свою фізичну обмеженість компенсують духовною, моральною силою. Ця сила наснажує мене, моїх колег, багатьом вона дає велику віру у життя, без неї наша щоденна праця, наше існування не мають змісту. Таку велику силу духу і  віру я бачила у людей, які стояли на Майдані, які повертаються зараз на кілька днів у відпустки з АТО. Для мене особисто – це прояви героїзму і люди ці – Герої. А вони у відповідь на такі слова про них стинають плечима і кажуть, що чесно роблять свою справу й по-іншому не змогли б. Це дивовижно, раніше про героїв ми читали в міфах і легендах, художній літературі, а тепер вони поруч, у нашому реальному часі.

Сьогодні я спілкувалася з військовими, які після лікування в госпіталі мають кілька тижнів на реабілітацію. Не змовляючись, вони говорили про безглуздість “війни не піхоти”, а “війни – артилерії”, про жорстокість і про те, що найбільшою цінністю є людське життя... Один з них розповів, що найближчими днями одружується, бо зустрічався з дівчиною два роки, і лише тепер зрозумів вагу цих почуттів... Зміна життєвих пріоритетів відбувається у всіх: і у тих, хто захищає, і тих, кого захищають. Поняттям, які десь стали штампами, деклараціями, знову повернули істинний зміст: патріотизм, державність, гідність, людяність, співчуття, доброта..

– Останнім часом ви зустрічаєтеся з рідними лучан, які мобілізовані і служать у зоні АТО. Десь прочитала ваш короткий коментар з цього приводу: нема, мовляв, і слів, аби передати біль і тривоги цих людей. Завдяки чому вам вдається зберігати витримку, мати терпіння, аби вислухати мам, дружин, сестер наших воїнів? Адже потрібно щоразу вникнути у проблему і допомогти її вирішити. А з “гарячим” серцем цього не зробиш.     

– Чесно скажу, немає інколи витримки, бракує слів. Але все, що переповнює душу, мусиш ховати... Бо призначення благодійного фонду – це найперше “з добром у серці” роботи добро людям. І робота ця має бути і продуманою, цілеспрямованою, результативною. Скажу, до речі, що ця програма є під особистим контролем засновника фонду Ігоря Петровича Палиці. Тому, якщо у квітні-травні ми переважно надавали допомогу армії технікою, обладнанням, одягом, амуніцією, то з перебігом воєнної ситуації у державі, коли змінювалися потреби на Сході, ми теж оперативно перелаштовувалися. У фонд прийшли жінки – мами, дружини, сестри. Це вони змусили нас побачити усю повноту і складність ситуації в зоні бойових дій. Особисті історії вражали: одна мама розповідала, як син просив передати... 10 буханців чорного хліба, бо нічого їсти, друга – про те, як боронячи Луганський аеропорт, три доби під «Градами» син з товаришами не вилазили з окопів. А в іншого – шлунок болить, і крається материнське серце, що нічим не може допомогти...

Ці розповіді змусили нас не тільки почути кожного, а й допомогти родинам військових. З’ясувалося, що окрім фінансової, матеріальної, потрібна і юридична, і медична, і психологічна підтримка.  Комплекс заходів необхідний не лише зараз, а на всю тривалість АТО, і, як думаємо, допомога буде потрібна не менше і після закінчення цієї неоголошеної війни.. Так і постала Програма підтримки учасників АТО та членів їхніх сімей – мешканців Луцька. Вона охоплює різні види допомоги: і пільги в оплаті за помешкання, і соціальний пакет, безкоштовний проїзд у транспорті. Військові, які повернуться, повинні бути забезпечені санаторно-курортним лікуванням, психологічною реабілітацією, належним медичним супроводом. Значний масив соціальних гарантій передбачений і родинам військових, дітям шкільного віку. На сесію Луцької міської ради Програму ініціювали депутати групи “Новий Луцьк”, але разом з тим  реальними її співавторами є ще дві сотні обпалених цією війною родин, які висловили пропозиції і конструктивну підтримку основних положень.  І ми їм вдячні за це. За програму проголосували усі луцькі депутати і наразі профільні управління визначають обсяги видатків на її реалізацію та готують пропозиції конкретних механізмів, форм практичного втілення, як це, до слова, відбувається у Львові, Тернополі.

На питання, а як же оцінюють цю Програму ті люди, для захисту і підтримки яких вона й передбачена Ірина Мирославівна порадила запитати у них са

Майя Шостак, дружина загиблого Воїна:

– Я рада, що хлопці повертаються. І поранення – це ще півбіди. Хлопцям потрібно лікувати не лише тіла, а й душі. Не всі можуть тримати в руках зброю. Але найстрашніше в час таких подій лишатися байдужим. Необхідно зробити все, що залежить від тебе. І тут повинні об’єднатися і держава, і благодійники, і звичайні люди.

           

Ярослав Мудрик, батько учасника АТО:

– Суспільство, як і, звісно, держава повинні підтримувати людей, які стоять на захисті кордонів країни. І маємо враховувати, що чимало зусиль потребуватиме й післявоєнна реабілітація учасників АТО, їхнє повернення у мирне життя. Нині наша координаційна рада батьків отримала від міської ради приміщення, матимемо і окремий кабінет для надання юридичної допомоги. Організацію психологічної допомоги, яка є дуже важливою, бере на себе благодійний фонд Ігоря Палиці спільно з кафедрою медичної психології СНУ імені Лесі Українки. Сподіваємося на співпрацю з фондом і щодо забезпечення ради оргтехнікою, бо маємо плани щодо об'єднання у всеукраїнську систему надання допомоги мобілізованим в АТО та їхнім родинам.

Така програма підтримки військовослужбовців, яку запропонувала у Луцькій міській раді депутатська група “Новий Луцьк”, є необхідною. Ми, батьки мобілізованих, якось раніше не зверталися у благодійний фонд, бо я вважав, що  в Ігоря Петровича вистачає клопотів і в Одесі, де він має втримати ситуацію. Звичайно, нам нелегко, адже координаційна рада займатиметься і тими хлопцями, які воюють, і пораненими, і полоненими, і, на жаль, загиблими... А ще ж післявоєнна реабілітація... Тому співпрацю з благодійним фондом, яка в нас окреслилася, підтримуємо, знаходимо повне розуміння. І попереду у нас ще дуже багато роботи.

                                                             Автор - Наталя Малімон