У тритижневу відпустку до Луцька повернувся боєць батальйону «Азов» Максим (позивний «Кабан»). Наша розмова – про реалії війни на Сході України. Без штампів та прикрас, без емоцій та з холодною розсудливістю воїна…Пише ТРК «Аверс».

Для Максима війна за нашу землю почалася ще в березні. Саме тоді, за місяць до оголошення АТО, хлопець вирушив на Схід України, де долучився добровольцем до батальйону територіальної оборони «Донбас». Трохи згодом – перейшов до «Азову», у складі якого нині захищає Батьківщину.

На Сході лучанин пройшов чимало боїв, штурмів та зачисток, знайшов нових та втратив багатьох друзів, був у страшному котлі під Іловайськом, а тому не боїться припускати, що влада свідомо здає українські землі.

– Як Ви потрапили на Схід? А головне – чому? Все-таки Волинь і Донбас – регіони далекі як за відстанню, так і ментально?

– Раніше я, як і сотні українців, був «диванним воїном», лежав на дивані, дивися телевізор, обурювався з новин. У певний момент не зміг миритися з тими подіями, що починали зароджуватися на Донбасі, тому зібрав речі й вирушив у дорогу. Розумів: якщо кожен буде сидіти дома, то ми втратимо все своє. А ще не міг просто сидіти в той час, коли хлопці воюють, гинуть за наше майбутнє. Як потрапив на Схід? Допомогли зорієнтуватися знайомі. Мені зателефонували і розказали, як і куди добратися.

– Самі забезпечували себе екіпіруванням?

– Спочатку так, самотужки. Друзі допомагали, велике спасибі їм, знаходили форму, бронежилети. На той час це були «смішні» бронежилети, які захищають від ножа. Вже потім почали отримувати поставки хорошого екіпірування з Польщі, Німеччини.

– А яка зараз матеріальна ситуація на передовій? Чи всього вам вистачає?

– Зараз забезпечення чудове: їжею, одягом, всім. Але знову ж таки, дає нам все простий люд. Від армії немає нічого, окрім зброї. Та й то…

– Зброя, яку вам видають, в належному стані чи все-таки доводиться шукати, чим воювати? З чим та чи готові захищати Маріуполь?

– Нам пообіцяли нарешті видати танки. Але те, що ми «віджали» в російської армії: дві гаубиці, танк Т-72, міномет 120, – нам головнокомандуючий все одно не дасть. Здобуваємо все своїми силами, в бою. Диверсію зробили, зброю забрали – воюємо.

– Скільки добровольців воює у батальйоні?

– Це секретна інформація. З Волині – більше 50-ти хлопців. Загалом «Азов» – інтернаціональний батальйон. Є в нас бійці з Америки, зі Словаччини, і з Італії, є також серби, які об’єдналися в окремий взвод. Хлопці працюють, діляться досвідом. А повчитися один в одного є чому, адже хтось служив у спецназі, хтось в Іраку. Нинішні бої переважно йдуть у міських умовах, що найскладніше, тому такий обмін знаннями є дуже важливим.

– У чому полягає ваша функція?

– Потрібно розуміти, що ця війна – війна танків і артилерії. Тому наш батальйон займається безпосередньо зачисткою, розвідкою, штурмом, диверсійними роботами і т.ін. Але в більшості випадків усі виконують однакову функцію – це диверсійні роботи.

– Що зараз відбувається на Сході? Чи правильно, на Вашу думку, діє українська влада?

– Думаю, українська влада віддає нашу землю противнику, тому що різних домовленостей про мир і припинення вогню просто так і за безплатно ніколи не буває. Так, скажімо, коли приїхала місія ОБСЄ, російська армія вийшла з одного боку, а з іншого знову ж зайняла свої позиції. Складається враження, що Донецьк та Луганськ просто зливають. Що ж до дій Путіна, то він швидше всього планує відрізати Україну від моря – взяти Одесу та Херсон, щоб вийти до Придністров’я. А якщо йому це вдасться, то він піде далі й далі. В минулому столітті російська армія вже двічі бувала в Карпатах.

– Що вказує на те, що землі Донбасу будуть здані Кремлю?

– Насамперед зливають добровольчі батальйони. Нас відправляють виконувати завдання без підтримки або ж на завдання, які виконати просто неможливо. Скажімо, коли нас – сорок чоловік з «Азову» – посилали на штурм Іловайська, з нами відправили тільки один танк Т-64 і один БТР-80 із 51-ї бригади. Але коли почався мінометний обстріл, вони, як за командою, розвернулися і поїхали. Ми залишилися без броні. Півтори доби ми сиділи в оточенні, поки не під’їхали наші основні сили. Відстрілювалися всім, що мали. У нас була на той час тільки стрілецька зброя та РПГ. Більше нічого. І це все – проти артилерії. Дехто вже прощався з життям. Нам обіцяли підтримку і артилерією, і авіацією, але нічого не було. І це – прямий доказ того, що нас зливають. Влада розуміє: якщо Майдан пройшов без зброї, то зараз пісень та танців вже не буде. Хлопці реально можуть розвернутися і піти до нового керівництва вже у повному споряджені.

– З огляду на останні дії влади, чи будете повертатися на Схід?

– Головнокомандувачів АТО міняють, генералів також. Надія завжди залишається. Ми здаватися точно не будемо, живемо за принципом: «Або пан, або пропав».

– Якщо все-таки скажуть відходити, виконаєте наказ?

– Якщо наш командир батальйону накаже відступити, ми відступимо. Тому що у більшості випадків завдяки його розуму і роздумам у нас найменші бойові втрати. Він не ганяється за медалями чи нагородами, бо головне для нього – життя кожного окремого бійця.

– Чому командири, які приходять із бойового завдання з найменшими втратами, потрапляють під кримінал?

– Потрібно розуміти, що, хоча часи змінилися, армія залишилася радянською, де діють ті ж самі правила, де невиконання наказу означає трибунал. Якщо командир врятував взвод, батальйон, життя врятував, але не виконав прямий наказ, його судять. Де логіка? В нашій армії логіки немає.

– Як Ви оцінюєте те, що інший добровольчий батальйон – «Шахтарськ» – розформовано указом Президента? Чому так сталося?

– Бійці «Шахтарська» свого часу також на Іловайськ ходили… На мою думку, в них немає тренувань, немає тактики, немає відпрацювання і т.д. Буває, що бійці застрелюють своїх просто з необережності. Думаю, через це їх і розформовують.

– Батальйон «Азов» неодноразово співпрацював із підрозділами 51-ї ОМБр. Як Ви оцінюєте боєготовність бригади?

– З нами завжди відправлялися на завдання бійці, які самі того хотіли. Хлопці працювали злагоджено й добре. Щоправда, через банальні недопрацювання, як-от танк з відкритим люком, в який закидали гранати, могли бути втрати. Але це вина самого екіпажу.

– Нам відомо, що близько тисячі бійців 51-ї бригади вважаються такими, які самовільно залишили свої підрозділи. Що можете сказати з цього приводу?

– Я маю знайомих з 51-ї ОМБр, з якими здружився на передовій і спілкуюся час від часу. Багатьох із них командування спеціально відправило у відпустку додому. Коли назад, хлопці просто не знають. Їм сказали чекати. Є й такі, які вже півроку служать, але досі не отримали військового квитка. Або ж, поки боєць на передовій, його в місцевому військкоматі в розшук подали… Тому, на мою думку, інформація щодо дезертирства бійців волинської бригади безпідставна.

– Отже, чутки щодо деморалізації 51-ї ОМБр також не мають під собою підґрунтя?

– Вважаю, що так. 51-а бригада бойова. А всі чутки – це тилове нагнітання паніки.

– Які епізоди з війни найбільше закарбувалися Вам в пам’яті? Що будете ще довго згадувати?

– Все, я думаю, залишиться в пам’яті до кінця днів. Воно настільки вже прижилося, стало буденним і нецікавим. Є свої приколи і свої нюанси, які цивільним не зрозуміти. Це війна, мертві друзі, з якими здається щойно що їв, спав, жартував; їх вже немає.

– Як вас зустрічає місцеве населення?

– Раніше думки населення ділилися приблизно навпіл: були як ті, хто підтримує Україну, так і ті, хто за Росію. Зараз же ситуація змінилася. Люди самі і окопи риють, і армії допомагають. Відсотків 90 з них стали на шлях істинний.

– Тобто мешканці Маріуполя готові себе захищати. А як же луганчани та донеччани?

– У них сонце, море, пляж, п’янки, гулянки…

– Тобто, те, що в країні війна, їх абсолютно не турбує?

– Так, переважна більшість із них досі підтримує так звані ЛНР і ДНР.

– Бувало, що місцеве населення здавало ваші позиції терористам?

– Бувало, причому неодноразово: їде собі на велосипеді чи моторолері чоловік, побачив нас, передзвонив терористам, що стоїть група у такій-то кількості, по GPS-у координати скинув, хлопці пристрілялися…

– Тоді чи варто взагалі воювати на Донбасі?

– Якщо ми будемо сидіти, Росія й до нас дійде. Крим уже взяла без єдиного вистрілу. Тепер захотіла взяти Донецьку й Луганську області. Але не врахувала опір. Бійці, які воюють на Сході, захищають не стільки Донбас, скільки Україну.

– У людей, які не знають реальної ситуації на Сході, часто виникають панічні настрої. Що би Ви хотіли порадити волинянам, які в тилу?

– Щоби вони не впадали в паніку, а намагалися зрозуміти суть ситуації і менше дивилися брехливу інформацію в Інтернеті та по телебаченню, тому що найбільше паніки там. Багато з того, що показують ЗМІ – неправда.

– Якщо співвідносити сили, а також бойові втрати України та Росії, якіу нас шанси перемогти?

– Насамперед ми захищаємось на своїй землі, ми боремось за свою свободу. А значить, перемога буде за нами. Ми ідемо з цим на смерть, віддаємо життя, а росіяни йдуть на війну за гроші. Хоча армія Росії кількісно більша, але це та ж сама радянська армія, в якої такі ж гнилі танки і БТРи.

– Чи з’являться пост-фактум російсько-української війни самопроголошені «герої», як це було, скажімо, після Другої світової?

– Вони вже й зараз є. Таких, хто «воював» багато. В нашому батальйоні, зокрема, є один чолов’яга, який одразу після штурму Маріуполя 13 червня, понюхавши пороху, поїхав додому. Зате вже зараз розповідає, як рятував нашого пораненого легіонера, хоча насправді це не так. Ще один епізод: два новеньких бійці «Азову» вийшли в самоволку з бази, напилися та зайшли на сусідню базу, де ломилися до дівчат. Ми їх вигнали з ганьбою перед усім батальйоном. Через два дні приїжджаю в Бердянськ на вокзал і бачу цих двох «красенів» – п’яні, розповідають, як воювали.

– Який зараз стан справ із набором добровольців. Чи є люди, які все ще хочуть піти на війну?

– Проблема нашої армії полягає насамперед у тому, що мобілізовують тих, хто не хоче йти на війну і не має чим відкупитися. А тих, хто ходить від військкомату до військкомату, не беруть. Такі люди і йдуть у добровольчі батальйони. Коли людина йде добровільно на війну, вона більш ефективно буде працювати і зробить все для перемоги.