У 1965 році після численних звернень людей Серхів «переписали» до Маневицького району. Пише газета Волинь-нова.

ТУТ СПРАВЖНІЙ РАЙ ДЛЯ ЯГІДНИКА
Про те, що цілющої журавлини в цьому поліському куточку багато, я почула, коли бувала у Черемському заповіднику. Зокрема тоді, як долала ті нелегкі 1200 метрів по болоту до Черемського озера. Мої попутники встигали і ягодами пригостити, які червоніли між зеленими листочками, і зазначити при цьому, що на території заповідника журавлину заготовляти заборонено.

«А де ж місцевим жителям її брати?» - само собою поставало питання. Ось тоді й дізналась, що такі самі сфагнові болота, як у Черемському заповіднику, тобто з трясовиною, підступними «вікнами», куди можна провалитись, тягнуться в бік села Серхів. А та територія не входить у межі заповідника. Там і збирають поліщуки ягоди. І не тільки місцеві.
І коли недавно побувала у Серхові, то мала нагоду, немов на підтвердження цього, почути ось таке від директора місцевої школи Наталії Паламар:

«Та до нас по ягоди їздять звідусіль: влітку - по чорниці, восени - по журавлину. Якщо для себе треба, то я на своєму хуторі буквально за хатою можу їх набрати».
І вже на продовження розмови про те, чим дороге Наталії Ананіївні рідне село, жінка каже:
«Мені тут найкраще. Після педагогічного інституту починала працювати у Карасині. А то ж село, знаєте, на трасі. Але повернулася в Серхів - не спокусилася тим, що з Карасина краще добиратись у райцентр Маневичі, до Луцька…
Зустрілась журналіст з Наталією Паламар за підказкою голови Серхівської сільської ради Валентини Верешко не випадково. Ця жінка - «така собі хутірська селючка», як сама висловилась, добре знається не лише на журавлині. Вона пам'ятає той час, коли Серхів належав до Володимирецького, а згодом - Рафалівського району Рівненської області. Лише у 1965 році село стало волинським. Люди наполягли на цьому, бо ж у райцентр Маневичі ближче добиратися.
А ще пам'ятає Наталія Ананіївна свій хутір Заболоття, де народилась і виросла.
Це був найдальший хутір - за п'ять кілометрів від Серхова, - розповідає вона. - І найбільший. Тієї далекої дороги, яку я не один рік топтала, коли ходила у Серхівську школу, ніколи не забуду. І то ж ніхто тоді не возив учнів. Бо, зрештою, жодна машина чи автобус не пройшли б по болоту. Батько, бувало, коня запряже, щоб підвезти, то кінь топився - не міг пройти. Якби я зараз школярам розповіла, що о пів на сьому вставала і вирушала в дорогу, аби на восьму на перший урок встигнути, вони б віри не йняли.
Колись, ще до того як Наталія Ананіївна стала ученицею, на хуторі Заболоття, де жило понад 20 сімей, діяла початкова школа. Як і на багатьох інших хуторах. За Польщі їх було понад десяток довкола Серхова. І назви зазвичай характеризували місцевість. Ось і Заболоття - ясно, що «за болотом». А ще був хутір Ясень - у ясеновому лісі, Нивки - острівець землі, придатної для обробітку, серед болотистої місцевості, Височ - бо довкруг високий ліс. А ще назви хуторів пов'язували з тим, чим займалися люди, які тут жили: наприклад Смолива - бо варили смолу.Я й зараз на хуторі живу - заміж сюди вийшла, - каже Наталія Паламар. - Зветься він Залубок. Він не такий далекий, як моє Заболоття. Шкода, що не знайшлося часу чи бажання, аби зі старшими людьми, поки жили, поговорити й розпитати і про тих, хто хазяйнував колись на цьому хуторі, і від чого назва його пішла. Пам'ятаю, моя баба по батьковій лінії - Юлита (одне ім'я чого варте!) розповідала багато цікавинок, тільки тоді повз вуха все летіло.
Від старших людей дійшла до сьогодні й версія назви села Серхів (перша згадка про нього датується 1570 роком) - нібито перші його поселенці казали своїм сусідам, що живуть «серед хів», тобто серед хвойного лісу.

НЕ ДУМАВ ПАН КРАКОВСЬКИЙ, ЩО В ЙОГО МАЄТКУ БУДЕ ШКОЛА
І не тільки за Польщі, а й у радянські часи, згодом - і в незалежній Україні. Правда, до того приміщення, що залишилося від маєтку, добудовували класні кімнати, кабінети. І сьогодні, глянувши на кладку, можна пересвідчитись, де закінчується одна епоха і починається інша.
У роки минулої війни там, де жив колись пан Краковський, зробили німецький штаб. І ще після війни початкові, чотирикласні школи працювали по хуторах. А з 1947 року вже в селі, у цьому ж польському маєтку, відкрилась п'ятирічка, затим - сім класів було. Дітей ставало більше - вчитись доводилось у дві зміни. І 1964-го з'явилася перша добудова. Хоч і далі було дві зміни, бо не вистачало класів. І лише у незалежній Україні завдяки тому, що Серхів у радіаційно забрудненій зоні, зробили за чорнобильські кошти ще одну добудову - кілька класів та їдальню.
Як прийшла вчителювати у цю школу (а це 1976 рік), то учнів було 247. А з часом ця цифра суттєво зменшилась. До 47 дійшло, - розповідає Наталія Паламар.  У 1983-му наша школа особливо багато учнів втратила, коли побудували підприємство «Сойне». Молоді люди мали там роботу, а в Прилісному квартири одержували…
Загалом у радянські часи, в 70-80-х роках, із Серхова часто виїжджали. До Луцька багато хто подався, там заводи якраз будували. А ось у 1990-х ця міграція припинилась. Уже молоді сім'ї тримаються рідного села. Нова вулиця, де вони побудувались, так і називається - Молодіжна.Та в мене самої, - каже директор школи Наталія Паламар, - троє дітей. І всі вони живуть у Серхові. Як і я, не поміняли ні на який комфорт свого села. Колись синові взяла в Маневичах земельну ділянку під забудову. Була думка, що як жениться, то захоче у райцентрі жити. Вже двоє дочок і син у нього ростуть, але в Маневичі не перебрався. Сказав: «Що, будете торби із зіллям передавати? Мені й тут добре».
А всього в Наталії Паламар - шестеро внуків. Тож якщо в Серхові сьогодні 47 дітей віком до шести років, то й ця родина, бачимо, зробила добрий внесок. А ще ж тут живуть Людмила і Аркадій Киричики, у яких 13 дітей (про цю сім’ю ми недавно розповідали). І вже в місцевій школі не 47 учнів, як було наприкінці 1980-х, а 83. Зважаючи на те, що село невелике — 543 жителі, 163 двори, це — багато. Адже, за словами Наталії Ананіївни, в районі є середні школи, які мають 80—90 учнів.

ІНТЕРНЕТ - І НА ПОЛІССІ ІНТЕРНЕТ
За комп'ютером, до речі, застали ми директора школи. Хоч тоді, як прийшла на цю посаду, - каже Наталія Ананіївна, - з такою технікою справи не мала. Самотужки освоїла, бо ж час цього вимагав.
І тепер уже в школу поліської глибинки листи-документи йдуть на електронну пошту. Інтернет провели завдяки спонсорам. Дехто з випускників, буваючи у Серхові, допомагав коштами. Комп'ютерного класу, правда, ще немає - він лише у планах, але бібліотеку комп'ютером забезпечили, і ним можуть скористатись учні. Зрештою, всі вчителі при ноутбуках. І це - найперша ознака сучасної школи, незалежно від того, де вона - в Києві, Луцьку чи Серхові.
А ще директор школи похвалилась, що вікна вдалося поміняти на склопакети. Знову ж таки спонсорам за те дякує. Ось тільки «польське» приміщення поки що зі старими вікнами та дверима - «і, бачите, вигляд зовсім не той». А я подумала, що така корінна хутірська селючка, як назвала себе Наталія Ананіївна, і на це знайде спонсорські кошти. Бо ж для дітей старається.
Село Серхів, як відомо, навіть у 2016-му, коли мине 30 років після чорнобильської катастрофи і з волинських сіл, очевидно, знімуть «чорнобильську зону», залишиться із цим статусом. Як і ще два села Маневицького району - Галузія та Яблунька. Але, побувавши тут, пересвідчилась, що навіть така зранена радіацією мала батьківщина для місцевих жителів - найдорожча.