З цими словами загинув у червні 1945 року в Рудці-Козинській, що в Рожищенському районі, 20-річний повстанець Микола Абрамович на псевдо Довбуш. На Святу Покрову у цьому селі, яке у 1940–1950 роках було осередком визвольної боротьби у районі, вперше за півстоліття люди вголос помолились біля могили загиблого воїна УПА, а у місцевому Будинку культури відбулася презентація щойно виданої книжки «Повстанський літописець». Пише газета Волинь-нова.

ПЕРЕПОХОВАЛИ ПОВСТАНЦЯ ЗА ХРИСТИЯНСЬКИМ ЗВИЧАЄМ
Історію героїчної смерті 20-річного Довбуша старші люди в моєму рідному селі пам’ятають і досі до найменших подробиць. З часу війни й донині добросерді жінки, прибираючи перед Великоднем могили рідних, чепурили й останнє місце спочинку цього не місцевого хлопця, який загинув у бою з енкаведистами. А довідалися про нього більше тільки тепер, майже через 70 літ після тих трагічних подій, коли змогли прочитати щоденник повстанця-односельчанина Олексія Пархомчука (Чумака), знайдений у старому вулику.
Нині вже покійному власному кореспондентові газети Петрові Боярчуку безцінну знахідку передав житель села Іванчиці Рожищенського району Степан Самосик. Чоловік придбав для своєї пасіки кілька вуликів, які потребували ремонту. Зірвали зотлілі від часу дошки - і виявили пакунок, схожий на поштову бандероль, в якому були списані акуратним почерком зошити.
Один із них був озаглавлений «Нарис визвольної боротьби Рожищенського району». Окремий розділ у ньому Олексій Пархомчук присвятив подіям, які передували смерті одного із його побратимів -Довбуша. Повстанців оточили енкаведисти, коли вони відпочивали у клуні Михайла Мосійчука, жителя Рудки-Козинської. «…Нас було 22 особи. На озброєнні мали 12 автоматів, 7 крісів, 11 пістолів, 40 гранат, 3 кулемети і 1 гранатомет. Словом, були озброєні добре… Йдемо напролом. 5 осіб лишилося в клуні і били по большевиках, а 17 повстанців вискочили і розсипним порядком побігли через галявину, б’ючи по житі. Вскочили в жито. Воно квітувало. Від нашої метушні піднімалися над житом хмари з квіткового пилку. Зав’язався майже рукопашний бій. Автоматна зброя відмовила як у нас, так і в них, бо забилась квітом… Цей житній бій точився понад годину… Один наш був легко ранений, а Довбуш - важко, він, набравшись останніх сил, сказав: «Віддаю молоде життя за Україну, прощай молодість…».
І ось на могилі цього хлопця нинішньої осені постав пам’ятник, споруджений коштом уродженця села, відомого журналіста, головного редактора газети «Вісник і Ко» Євгена Хотимчука, який зініціював акцію «Знайди могилу повстанця» і упродовж кількох останніх років дуже багато зробив для того, щоб пошанувати героїв.
Чотири роки тому на Покрову ми освячували на хуторі Волосівка пам’ятники нашим загиблим односельчанам–повстанцям, серед яких був і перший чоловік моєї мами Степан Пархомчук. Шукав я сліди воїнів УПА у різних куточках Волині й сусідньої Рівненщини, а про те, що в рідному селі на кладовищі неподалік могил моїх батьків покоїться молодий повстанець, не знав. І тільки сьогодні ми зійшлися усім селом, щоб віддати останню шану Довбушу, - сказав Євген Хотимчук під час траурної церемонії, на яку зійшлися і літні, і молоді жителі Рудки-Козинської.
Освятили новозбудований пам’ятник герою і відслужили панахиду протоієрей Василь Шняк, благочинний Рожищенського району УПЦ КП, і протоієрей Віталій Собко, голова інформаційно–видавничого центру Волинської єпархії УПЦ КП.
Поділилися спогадами свідки давніх подій, які на власні очі бачили усе, що відбувалося у ту страшну годину. Вірі Йосипівні Кучмук уже за 80. А тоді вона була 13-річною дівчинкою.
Ми з братом коні пасли, зголодніли і побігли додому. По дорозі попали під обстріл. Кулі свищуть, ми злякалися, сховалися за стовбур яблуні. Як тільки стали, двоє хлопців з жита вибігли. За ними кулі аж цьвохкають. Один упав зразу. Другий його спробував нести, але скоро обидва вже впали. Молодий поранений став просити: «Добий мене, братику!». Бачила, як той другий схилився над хлопцем, прощався. Потім дістав пістолет і я тільки почула — бах! Потім із жита ще двоє вибігли. Стали перев’язувати, в кишені записку знайшли і прочитали, як звати було того хлопця — Микола. Відливали його водою — не помогло, помер, — згадувала Віра Йосипівна.
Коли повстанці вирвалися з оточення, коли вщухла стрілянина, тіло Довбуша енкаведисти розпорядились закопати там, де його було поранено, на городі жительки села Наталії Фінюк. Але уночі старші жінки, ризикуючи життям, забрали покійного, обмили, нарядили у принесений з дому одяг. Старенький дід Семен знайшов дошки, збив домовину. Помолилися Богу за душеньку спочилого, якось доправили його на кладовище, таємно поховали, а місце захоронення заклали дерном. Бо й самі за це могли поплатитися або життям, або десятиліттями таборів. А за якийсь час тут з’явилася безіменна могилка з хрестом. І впродовж багатьох десятиліть люди за нею доглядали, поминали загиблого за волю України, не афішуючи цього.

ПОВЕРНУВСЯ ЧУМАК У СВОЄ РІДНЕ СЕЛО
Доля Олексія Пархомчука, автора знайденого у 1996 році щоденника, досі оповита таїною. Він дивом вижив у ті криваві часи, майже два десятки літ переховувався, і до кінця своїх днів залишився невикритим спецслужбами. Ніхто не знає, де він похований, хто допомагав повстанцю.
У Рудку-Козинську Чумак повернувся тепер у своїй книзі. І сталося це завдяки старанням того ж таки Євгена Хотимчука, який подбав, щоб підготувати до друку й видати «Нарис визвольної боротьби Рожищенського району». Таким чином усі жителі села одержали можливість з перших уст довідатися правду про героїзм повстанців, своїх земляків. І Будинок культури, де відбувалася презентація книги «Повстанський літописець», був заповнений вщерть.
Перший розділ свого нарису Олексій Пархомчук присвятив рідній Рудці. «Село, здається, нічим не відрізнялося від інших у нашому районі… Але все-таки воно чомусь вважалося передовим. Цьому не стільки сприяли багатство чи краса, але минуле села, як і сучасне, свідчить про те, що тут завжди знаходилися люди, більш рухливі, віддані громадським ідеалам», - з любов’ю писав Чумак.
Такі люди є в Рудці-Козинській і сьогодні. І гуртує їх сільський голова Микола Яцюк, який доклав чимало зусиль, щоб день святої Покрови запам’ятався надовго. І виступаючи під час траурної церемонії на кладовищі, і у вступному слові перед присутніми у Будинку культури, Микола Степанович закликав усіх шанувати минуле свого села, берегти його славні традиції. За його ініціативи було створено Музей історії Рудки–Козинської, у якому зібрано чимало матеріалів про повстанський рух, про земляків, які віддали життя за Україну. Поповнить ці експонати і передана Степаном Самосиком обкладинка рукопису Чумака та копія його тексту (оригінал знаходиться в обласному краєзнавчому музеї).
Приїхав на презентацію книги син Олексія Пархомчука Борис, який тепер проживає у Клевані Рівненської області. Як рідного, привітала його колишня вчителька Ніна Василівна Яцюк, шанована у селі людина, заслужена вчителька України, яка вкладала душу в не одне покоління руденців. Батька Борис Пархомчук майже не пам’ятає. Пригадує, ходив малим з братом на річку ловити рибу, а з кущів вийшов невідомий чоловік, подивився на них, спитав, чи клює, і швидко зник. Аж коли хлопці стали дорослими, тоді довідалися, що це був їхній батько.
Присутні у залі спільно гортали сторінки повстанського літопису. Його герої для більшості моїх односельчан - не чужі люди. Чиїсь родичі, чиїсь сусіди, знайомі за розповідями, переказами… Тривалий час люди, яким випало пережити страхіття репресій, переслідувань, боялися вголос говорити про тих, хто був в УПА. Але все ж із покоління в покоління передавали жителі Рудки-Козинської імена односельчан-повстанців: Степана Архипчука (Буревій), Надії Бородюк (Стріла), Євгена Гутовського, Миколи Сатаневича, Федона Пархомчука, Миколи Трофимчука, Степана Пархомчука, Миколи Архипчука, Олександра Стащука, Олексія Пархомчука, Івана Дем’янчука, Ніни Петрук, Надії Зеленко…
Книгу «Повстанський літописець» жителі села мали змогу придбати, а виручені від її продажу кошти Євген Хотимчук пообіцяв передати на потреби бійців, учасників АТО. Адже шестеро руденців, залишивши родини, воюють на Сході. На честь односельчан - тих, хто боронив Україну сім десятиріч тому, і хто став на її захист тепер, - звучали зі сцени патріотичні пісні у виконанні учнів Рудко-Козинської школи і учасників художньої самодіяльності місцевого Будинку культури.
На фото: Пом’янути героя прийшли і літні, і молоді жителі села.