30 січня під Дебальцевим під час артилерійського обстрілу загинув уродженець Колок Маневицького району Андрій Сохацький, - пише газета Волинь-Нова.

НА МАЙДАН ВИЙШОВ ОДНИМ ІЗ ПЕРШИХ

Свої 44 роки він прожив просто, без показних вчинків. Був третьою, найменшою, дитиною в сім'ї. Ріс працелюбним. Допомагав батькам по господарству. Статки Сохацькі мали скромні. Тато - інвалід війни. Ніхто не припускав, що військову форму одягне й син.

Учителі колківської школи, яку закінчив Андрій у 1987 році, ніколи не нарікали на нього. Був спокійним, врівноваженим. Умів товаришувати і дорожив дружбою.
- Є люди, котрі не вихваляються своїми успіхами, не прагнуть слави чи визнання, а наполегливо йдуть до мети, впевнено відстоюють власні переконання, готові виконати обов’язок до кінця, - говорить перша вчителька Лідія Клепанчук. - Саме таким був мій учень Андрій Сохацький. Як тільки він з’явився у класі, зрозуміла, що ніколи не скривдить слабшого, не образить товариша. Його пам’ятатимемо добрим, чесним, скромним.
- Він завжди мав власну думку, - пригадують однокласники. - Одним із перших опинився на Майдані - знову ж таки не задля слави. Боляче усвідомлювати, що його більше немає...

Часто усміхнений, жартівливий, постійно в колі друзів - таким залишився Андрій у пам’яті класного керівника Анастасії Рачек.
-Він мав щиру вдачу, - додає вона. - Грав на скрипці, любив поезію, був чуйним сином. Міг ще багатьом людям віддавати тепло і любов свого серця, якби не війна…

По закінченні школи юнак відслужив армійську службу, вступив до Київського університету імені Тараса Шевченка на історичний факультет. Захоплювався комп’ютерною технікою. Працював у сфері відеоспостереження. У 2008 році влаштувався на круїзний лайнер оператором відеонагляду. Багато мандрував.
Повернувшись в Україну, Андрій створив туристичний сайт, де описував різні країни та маршрути подорожей. Залишився в Києві, де знайшов своє кохання.
- Планував цьогоріч одружитися, але не встиг, - каже пані Наталія, близька подруга Андрія та колега. - Його мобілізували в серпні. Коли отримав повістку, сказав: «Якщо не я, то хто?!». Спокійно відпрацював останню зміну, повідомив, що відправляється на Схід. Спочатку бойову підготовку проходив у Мукачевому, далі був Ужгород. А потім зловісне Дебальцеве…

ІЗ ВОЛИНСЬКИМ ПРАПОРОНОСЦЕМ ПРОЩАЛИСЯ ПІД ЗВУКИ НАЦІОНАЛЬНОГО ГІМНУ

Забирати домовину друга разом із рідними поїхав його товариш Дмитро Березенський.
- Востаннє зустрілися з ним перед призовом, - ховаючи очі, тамує біль боєць. - 30 січня я повернувся до Артемівська о дев’ятій вечора, а о третій дня звідси машина з його тілом поїхала на Дніпропетровськ. Побачив Андрія вже в морзі…
Артилерійський обстріл був прицільним і точним - сепаратисти повністю вивели з ладу блокпост, що знаходився у селі Некішино. Наші хлопці стояли там тривалий час. Зв'язок з ними тримали лише через волонтерів.

- Знав його п'ятнадцять років - разом працювали в Києві, - продовжує Дмитро. - Андрій був скромним і невибагливим. Коли запитували, що передати, завжди відповідав: «Ми всім забезпечені». Під час Єврореволюції ми брали участь в автоперегонах. Тоді він попросив у нас прапор і поїхав з ним до Києва, де Ігор Луценко влаштував патріотичну ходу. Побачивши Андрія, сказав: «Ставай першим у колоні. Будеш прапороносцем». Він мав дар згуртовувати і вести людей за собою.
В останню путь героя проводжали всі Колки. Із волинським прапороносцем прощалися під звуки національного гімну. Важко давалась скорботна промова заступнику військового комісара Маневицько-Любешівського ОРВК Володимиру Лисковцю. З невимовним болем прощалась із сином мати:
- Синочку мій! Ти загинув за Україну, яку любив не менше, ніж рідну матір. Там, на небесах, розкажеш батькові, що був господарем у домі, опорою для сестри й брата. Ти зійдеш зіркою на небі, а я щовечора виходитиму надвір і буду дивитися, де найбільша зірочка -ти…