Вожді, якого б вони не були розливу, впевнені, що діла їхні освячені ореолом всенародної любові, а ідеї, хай і містечкові, приречені оволодівати масами вічно. Масами, себто людьми, або як модно тепер казати – електоратом. Так ось електорат цей, спокутуючи негаразди й труднощі мирської суєти, змушений, начебто, щодня заглядати до рота різним поводирям і кревно вірити, що устами їхніми глаголить істина. Звісна річ, дехто не бажає цього робити й шукає правду життя архаїчно, просиджуючи останні штани в кнайпах і генделиках, яких сьогодні вдосталь на кожному кроці. Хтось у пошуках кращої долі мандрує близькими і далеками світами. Є, одначе, й такі, кого приваблює сир у дзьобі місцевої ворони. Ше й «улибаються», ніби пашталакає «якийсь там підвозчик». Ну, не підвожчик, звичайно, а цілий червоний кхмер, хоч і колишній, до того ж обласний спікер, щоправда останнім часом вже не спікер, а щось незрозуміле.

«Роботи, повірте, досить багато, - любив справляти враження на принишклу аудиторію оракул. І по хвилі, споглядаючи на реакцію залу, додавав: -  Ви що там улибаєтесь, я шось не те говорю?»

Так от слова словами, а від того, що робив пан, чи то пак товариш Грицюк, багатьом було не до сміху. Засвоївши з молоком матері, що своя сорочка ближче до тіла, Анатолій Петрович на словах нібито старався для всієї громади, а насправді мав на прицілі особистий ґешефт. Завершується каденція в обласній раді, то чому б, поки у руках влада, не прихопити кілька гектарів земельки під Луцьком. Задумано – зроблено. Щоби не тикали пальцем люди й однопартійці, справно оформив наділ на дружину, до речі помічника-консультанта народного депутата від БЮТу. Причому, як стверджує сам наш герой, заяву писали не на якихось там підставних осіб, а щиро, прозоро, без умислів на Грицюк Ларису Яківну і з великої любови до землі-годувальниці та дітей і онуків.

Захотілося ненаситному урвати на халяву житло в Луцьку? Скільки проблем? Приписався пан-товариш у родичів в малогабаритній квартирі і, дивись, уже на пільговій квартирній черзі. Царські хороми у приміському селі має? То й що? Ростуть же діти, онуки. А те, що більше десяти тисяч лучан-черговиків тісняться в гуртожитках, винаймають приватно житло, доїжджають на роботу? Роками чекали, й далі переб’ються. Зрештою, міг же й за власні кошти придбати квартиру в обласному центрі, коли вже така нагальна потреба. Та й можливості підходящі, адже зарплата у нашого героя була у десятки разів вища від мінімальної. Але навіщо, коли можна за рахунок держави і простих людей.

Ставити особисті інтереси вище від громадських, а партійні понад державні Анатолій Петрович вчився не один рік. Ще за радянських часів, будучи головою колгоспу, мав глитайські здібності і потайки від доярок та механізаторів набивав грішми власний гаманець, займаючись різними не дуже заохочуваними на той час оборудками.

Достеменно не знаємо, чи хоча б один раз знемагав Грицюк від втоми під розлогими кронами волинської флори, набираючись сил для державницьких справ. Але те, що любов до лісу має в нього свій розрахунок, відомо для багатьох. Особливо для тих, хто повівся на красиву баєчку, що легені поліського краю мають бути демонополізовані. Державі і так, мовляв,  вистачає тих гектарів беріз і сосен, то чому б не підпорядкувати волинські лісосіки собі. Створення кількох комунальних лісогосподарських підприємств у часі не затяглося. Але час показав: те, що швидко робиться, сліпе родиться. Спливло небагато літ, і реальність спростувала затію Грицюка перетворити колишні міжколгоспні ліси в комунальні. Новостворені лісогосподарські підприємства виявилися повністю конкурентно-нездатними. Обсяги виробництва малі, зарплата низька, крадіжки деревини неконтрольовані. Словом, куди не кинь, там і клин. Обласна державна адміністрація вирішила припинити таку безгосподарність і повернула комунальні лісогосподарства у власність держави. Досить сказати, що тільки для погашення боргів комунальних підприємств перед бюджетом і кредиторами необхідно було кілька мільйонів гривень. З молотка пішов не один верстат і деревообробна машина.

Пробуючи оскаржити в адміністративному суді рішення облдержадміністрації про повернення комунальних лісів під опіку держави, Анатолій Грицюк спіймав ще одного облизня. Йому так і не вдалося довести, що влада начебто «викидає людей на вулицю». Але собака зарита не там. Дискримінували, виявляється, права й інтереси позивача, себто Анатолія Петровича. Причому, вдарили передусім по авторитету Грицюка, як голови обласної організації партії «Батьківщина» потім – як голови обласної ради, і вже, насамкінець, як рядового громадянина. У заяві так і записано: «маю очевидне право на позов, бо оскаржуване владне рішення стосується моїх інтересів»..

А як же інтереси держави і людей? Проте на ці інтереси нашому героєві, як завжди, начхати.

«Альтруїзм» Грицюка в усі часи мав партійне забарвлення. Аусвайс партайгеноссе відчиняв двері у будь-які кабінети, визначав краще місце біля корита, служив оберегом від усяких неприємностей. Натомість опонентів гнали з роботи в три шиї,  піддавали витонченому адміністративному і психологічному тиску, доводили до відчаю, а декому духова музика й марша грала. Не Мендельсона, звичайно. Колись на Волині складуть мартиролог жертв бютівської демократії. Почнуть, очевидячки, з Ківерцівського району. В часи грицюківського повітгубернаторства тут кадри пачками міняли. Звичайно, всі прощалися з керівним кріслом за власним бажанням. Принаймні, так переконував вірнопідданих сам Петрович. Насправді ж, як твердять обізнані, все відбувалося в стилі сумнозвісних часів: неугодні приносили таку собі явку з повинною. Якщо цього не відбувалося, то стійкішим показували на двері, розмахуючи біло-червоним серцем. Політичну несумісність таким чином вивищували над державними інтересами.

Свої і чужі – козирна тема для начальства. Наш герой у ній, мов риба у воді. Показовим у цьому контексті є поведінка пана Грицюка в мовному протистоянні. Давши себе обіграти, як сліпих кошенят, під час голосування, опозиція по гарячих слідах стала підраховувати мертві душі. Волинських депутатів, які були відсутні у сесійній залі, але їх прізвища фігурували в протоколах, Грицюк швидко записав до ворогів українського народу, але чомусь і словом не обмовився, що й картка його партійного лідера Миколи Томенка  проголосувала за той закон. А чому б Анатолію Петровичу не зібрати політбюро та як у старі добрі часи  не вліпити товаришу Томенку строгача із занесенням, а ще краще – виключити негідника з рядів керівної і спрямовуючої та відправити на  заслання у якусь Зачепилівку. Кишка тонка чи руки трясуться!? Отож бо.

 

Ростислав Чикида