Усе в його житті – наче випадкові невипадковості. Хлопець, який щосили старався знайти себе, викликав повагу та захоплення. Дізнавшись про мрію Сашка служити у військах спеціального призначення генерального штабу Радянського Союзу, його старший товариш написав про це міністру оборони. І відповідь не забарилася. У той призов до спецвійськ узяли лише двох юнаків з Луцька. Одним з них був Олександр Тиводар.

«У Радянському Союзі було 12 бригад спецвійськ головного розвідувального управління. Зараз про них уже можна говорити. Одна з них дислокувалася в Ізяславі Хмельницької області. Але з «учебки» мене забрали служити в Демократичну республіку Афганістан, де було дві наші бригади», – розповідає Олександр.

Того дня обирати бійців приїхали два підполковники. Вони мовчки вказали на кількох солдатів, яких так само майже без слів запросили прямувати до літака. Кінцевим пунктом маршруту був Афганістан.

А далі – 19 з половиною місяців пекла війни. Перед очима юних чоловіків гинули побратими, деякі назавжди лишилися скалічені... Але був наказ – і його ні на мить ніхто не ставив під сумнів.

«Нас дуже добре готували і фізично, й ідеологічно. Ми знали чому і для чого ми там», – каже Олександр Тиводар.

У 19 років йому надали звання молодшого сержанта. А вже у 20 – у званні старшого сержанта – Олександр став заступником командира групи з 36 військових. Не раз доводилося виконувати і обов’язки керівника. Саме за мужність і військову доблесть під час виконання військового обов’язку згодом йому надали офіцерське звання молодшого лейтенанта.

«Я не завжди погоджувався з вищим керівництвом, і за це мені частенько перепадало. Виконати бойове завдання, зберігши життя бійця, – головне. За весь період мого командування підрозділом у нас не було втрат. Поранені були, але після лікування вони поверталися на службу. На війні була традиція: ніколи не голитися та не фотографуватися перед боєм. Ми помітили, що в іншому випадку групи завжди поверталися із втратами», – згадує ті місяці Тиводар.

…Це був його 13-й вихід у бій. Група поверталася із засідки й потрапила у пастку моджахедів. Бій тривав з 11-ї до 19-ї години. На підмогу скерували гвинтокрили та стратегічну авіацію. Але четверо загинуло, дванадцятьох важко поранили. Служити повернулося лише троє.

У цьому бою куля поцілила Олександру Тиводару в ногу й розірвала м’язи. Його товариш залишився без нирки – йому прострелили спину.

Олександра оперував український хірург. Трохи оговтавшись, та все ще накульгуючи, Тиводар повернувся у стрій. Майже весь час перебували у пустелі та горах, де в затінку – +60 удень.

«На ліжку потім ніяк не міг заснути, адже було зам’яко», – каже Тиводар.

Після служби він ще деякий час виконував завдання як резервіст. А одного дня вирішив припинити військову кар’єру.

«Моє командування не повірило, коли про це повідомив, – згадує Олександр Олександрович. – Тим більше, що на той час пройшов вже усі співбесіди на інструктора в Нікарагуа. Мав направлення у вищу школу КДБ. Часто шкодую про цей крок і думаю, що варто було поспішати повільно: спочатку перепочити, а потім вирішувати».

Про ті дні йому тепер нагадують лише численні бойові нагороди і тавро «інвалідність»…

«Афганістан значно підірвав здоров’я. Днями, коли вже виписувався з лікарні, туди потрапив мій бойовий товариш у передінфарктному стані. А під час служби ніхто не зважав на перевтоми та навантаження. Тільки через роки відчули наслідки», – додає Олександр Олександрович.