Василь Борбіч із Тоболів і його дружина Надія стали батьками більш як для трьох десятків дітей, обділених долею.

Читайте також: На Волині розшукали двох зниклих дітей

Подружжя розпочало приймати у свою сім’ю сиріт, позбавлених батьківського піклування, на початку двотисячних і вже понад двадцять років дає їм свої тепло і увагу, відчуття захищеності і потрібності. Тут спільно ділять порівну радості і печалі, духовно збагачуються і з вірою в Бога ідуть життєвою дорогою. Тепер це — велика родина, де панують злагода і любов, де підтримують одне одного і клопочуться, як про рідних, пише Полісся.

Працювали у спецшколі, а згодом створили свій дитбудинок

Василь Григорович та Надія Олексіївна народилися в один день одного і того ж місяця, тільки в різні роки. Очевидно, тому і в поглядах на життя схожі, спільні інтереси мають та завжди одне одного підтримують. А це дуже важливо для створення міцного сімейного фундаменту. Бог подарував подружжю донечку Оксану, тож виховували її за родинними традиціями і цю сім’ю вже можна було вважати досконалою. Проте, працюючи у Головненській спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті, і пан Василь, і пані Надія набачилися, якими можуть бути долі у дітей. Тож подружжя вирішило стати опорою і підтримкою для тих із них, які цього потребували.

— Ще у 1999 році ми взяли перших дітей, які випускалися з інтернату, але не були готові до самостійного життя. Роками з дружиною піклувалися про них, приймаючи у сім’ю нових хлопчиків і дівчаток. А у 2006-му вирішили офіційно оформити дитячий будинок сімейного типу, — розповідає Василь Григорович.

Зробили це, бо витрати на сім’ю зростали, адже діти, яких прийняли до себе Борбічі, – з особливими потребами, окремі з них після закінчення спецшколи та досягнення повноліття так і не стали самостійними й адаптованими до суспільного життя, а отже потребували постійної опіки. Офіційний же статус дитячого будинку сімейного типу дозволяв подружжю отримувати фінансову підтримку від держави. Тим більше, що сім’я продовжувала приймати дітей, які хотіли в ній залишитися.

— Але, навіть коли ми створили будинок сімейного типу, то оформляли дітей не одразу. Бувало, що жили вони з нами тривалий час, аж поки самі не давали згоду стати членами сім’ї. Бо нашою основною метою були не гроші, які платила держава за прийнятих дітей, а передусім забезпечення належних умов життя і виховання тих, хто цього потребує, — каже Василь Григорович.

 

По-сімейному і професійно: як виховують прийнятих дітей

Таким чином через будинок сімейного типу Борбічів пройшло уже більше 30 дітей. Одні виростають, адаптуються, ідуть своїми життєвими стежинами. А тим часом іншим знову дають прихисток. Так, наприклад, 15 синів та доньок Борбічів вже одружилися і родина поповнилася більше як трьома десятками внуків. Окремі з них закінчили звичайні загальноосвітні школи, здобули фах у технічних навчальних закладах, хтось уже самостійно заробляє на життя, їздить на заробітки, а хтось, хоч і давно став повнолітнім, проте залишається дитиною і не може впоратися з елементарними життєвими потребами.

— Так, буває, дивуються, що наші діти змогли закінчити навчальні заклади, здобути фах і стати повносправними членами суспільства. Буває, не розуміють того, що деякі навіть після досягнення повноліття залишаються в нашій сім’ї, хоча, відповідно до законодавства, повинні, отримавши від держави житло, жити самостійно. Є й такі, які взагалі не уявляють, як ми можемо сидіти з ними за одним столом, бо ці діти не такі як всі, можуть вирізнятися поведінкою. Я ж кажу — це не лише результат боротьби із бюрократичною машиною, а й щоденна копітка, складна і виснажлива робота. Звичайно, нам з дружиною не звикати, бо ми працювали у спецшколі (я вихователем, а вона вчителькою), маємо відповідну освіту (я — олігофренопедагог, дружина – дефектолог). Це допомагає у налагодженні стосунків, вихованні, навчанні, — констатує Василь Григорович.

Проте він регулярно їздить і на спеціальні семінари, де фахівці діляться рекомендаціями у  справі виховання дітей в будинках сімейного типу. А ще впевнений, що сім’я, як структура, вже і так відіграє важливу роль у цьому. Сам зростав у багатодітній сім’ї, де було шестеро братів та чотири сестри, тож знає, як воно у великому гурті.

У поле чи до лісу – через мотивацію

Отож виховують Борбічі прийомних дітей не просто за педагогічними рекомендаціями, а й власним прикладом, спільно працюючи, відпочиваючи, молячись до Бога.

А має сім’я п’ять гектарів поля і щороку на ньому вправно господарює. Гектар засаджують картоплею, до чотирьох засівають зерновими.

— Раніше годували ще чотири корови, але їх утримувати було дуже складно, бо спочатку не мали ніякої техніки (це згодом придбали трактора, комбайна). Тримали ще з шість десятків гусей та качок. Але тепер щороку годуємо лише до десяти свиней, — перелічує Василь Григорович, зауважуючи, що здоров’я і сила тепер у 55 років вже не ті. Тим більше у дружини, яка на 12 років є старшою.

Вчать дітей і господарку вести, і на кухні поратися: борщі варити, пироги пекти; з грошима поводитися; прищеплюють любов до природи.

— На риболовлю зі мною не їздять. Лише оцінюють улов. Як іду в ліс по гриби, також ніхто не хоче, але як знайду мотивацію, то на тихе полювання інколи погоджуються, — зізнається пан Василь.

Разом з тим в сім’ї чимало часу приділяють і для творчого та розумового розвитку дітей, духовного збагачення.

— Батькам-вихователям насправді потрібно бути всебічно розвиненими, тим більше, коли в сім’ї стільки дітей. Треба знати вікові особливості дитини, особливості розвитку, що таке дитина з особливими потребами, щоб в кожному окремому випадкові розуміти, як допомогти знайти свій шлях в житті, — розповідає Василь Григорович.

Він же з дружиною мають не лише знання, а вже й чималий досвід. Бачать, чим дитина цікавиться, до чого схильна, в цьому напрямку і підтримують її. Особлива, постійна увага і до здоров’я синів та доньок. Адже серед них є й особи з інвалідністю.

Імена і долі різні, але всі — одна сім’я

Зараз у сім’ї Борбічів – 12 діток. З них восьмеро офіційно влаштовані. Невдовзі мають намір взяти іще двох. І, що цікаво, так складалося, що в сім’ю ніколи не потрапляли діти, імена яких би повторювалися. За винятком двох рідних братів з Маневиччини. Чомусь рідна мати назвала їх обох Леонідами. А ще виховувалися тут троє діток ромської національності, а також мусульмани.

У більшості з цих всіх дітей рідні батьки живі, та життя з ними не було б безпечним. Це усвідомлюють і самі діти. Бо потрапили до інтернатів за зовсім невтішних обставин. Наприклад, Миколу, Світлану і Русланку Борбічі прийняли 13 років тому. Тато вбив маму, його посадили, а хлопчика і дівчаток відправили до дитбудинку.

— Коли ми їх взяли до себе, старшому Миколі виповнилося 5 років, Світлані – 3 і нам навіть казали, що не знають, чи дівчинка говорить. А Русланці було лише 9 місяців. Дитина ще не могла сидіти. До всього ще й виявилося, що вона глуха. Певний час ми і не сподівалися, що нам вдасться відкрити для неї світ звуків, але з Божою поміччю та небайдужих людей це сталося. У Німеччині донечці зробили операцію, вставили інплантант і тепер вона може чути. Операція вартувала 45 тисяч євро, — розповідає Василь Борбіч.

Тато з особливим трепетом розповідає про свою дівчинку, адже вона в них, так би мовити, з пелюшок. А тому захоплюється її кожною перемогою і переживає разом з нею за кожну невдачу.

— Русланку Бог наділив хистом до малювання. Особливо вона любить зображувати коней. У неї і всі іграшки завжди були коні. Тож якось на день народження ми їй подарували живого коня – поні. Її назвали Вірджинія і цього року кобилку ми вже возили до кавалера. Чекатимемо на поповнення, — зазначає тато.

Загалом дівчинка любить всіх тварин, не байдужа до хворих і покинутих. Тому у господарстві Борбічів аж 15 котів, урятованих Русланою від біди. Клопоту від них чимало, кажуть батьки-вихователі, але дітися нікуди. А крім того мають ще й породистого хатнього британця. Він, до речі, — вегетаріанець.

 Розраховують на меценатів, а країну вчать любити

Звичайно, усіх дітей подружжя зобов’язане забезпечити відповідними умовами проживання. Для такої сім’ї і будинок потрібен немалий.

— Коли до нас з інтернату прийшли перші діти, ми жили у двокімнатній квартирі. Це вже потім продавалося старе приміщення лікарні, де ми придбали кілька квартир, що дозволило збільшити сім’ю. А ще згодом за сприяння благодійних організації, церкви, деяких організацій, меценатів, ми збудували новий будинок площею 450 метрів квадратних у центральній частині селища Головне. Значну частину грошей пожертвували на це будівництво німецькі  благодійники. Тепер місця маємо вдосталь, — розповідає Василь Григорович.

Діти живуть в основному по двоє у кімнатах, є дві ванних, велика вітальня, кухня. Господар будинку каже, що на часі – ремонт, бо вже 13 років без нього. Але думає, що справа ця буде досить затратною. Відтак сподівається знову на підтримку благодійників. На державу не розраховує. Каже, вона завжди осторонь. Та в цьому зауваженні не відчувається аж ніякої зневаги до Батьківщини. Ба більше: Василь Григорович завжди виховував своїх дітей у патріотичному дусі. На подвір’ї в них обов’язково майорить державний прапор, у вітальні — географічні карти України, Волині зокрема, і чоловік не втомлюється пояснювати дітям, що свою країну потрібно любити, берегти і розвивати.

Тому, коли один із синів, Дмитро, вирішив здобути освіту військового, Василь Григорович зробив для того все можливе і неможливе.

— Сьогодні Дмитрик – наша гордість. Він навчається в Національній академії сухопутних військ ім. Сагайдачного. Майбутній офіцер, — тішиться батько.

 В АТО не взяли, то прихистив переселенців

 Сам же Василь Борбіч демонструє свою любов до Батьківщини не лише тим, що піклується про її дітей. У 2014 році, коли східна Україна опинилася у вогні, він, не замислюючись, пішов добровольцем на війну. Хотів приклад дітям показати, бо багато хто боявся.

— Пішов, але… мене не взяли. Завезли у Львів на полігон, і вже психологічно та морально був у бойовій готовності, та склалося так, що якраз тоді добровольців багато набрали. Тих, хто виявився в надлишку, відправили додому, мовляв, у наступну партію підуть. Я й вернувся, але другого разу уже дізналися, що я — батько-вихователь, що у мене будинок сімейного типу, то і не взяли, — розповідає Григорович.

Та не міг він так, щоб не прислужитися чимось у непрості часи для країни. Тому і не дивно, що потім його дім став прихистком ще й для двох сімей вимушених переселенців із Донбасу.

— Одна сім’я жила у нас місяць, а друга три. Та, яка місяць жила, то ще років 3-4 в нас була приписана. Тепер же ми друзі, навіть як родичі стали, — зауважує Василь Борбіч.

***

Слухаючи розповіді, думки, аргументи цього чоловіка, розумієш, що ось такі сильні духом, небайдужі серцем, водночас відважні і сміливі люди, з високим рівнем відповідальності є не лише міцним фундаментом сім’ї, а й держави. І саме такими маємо пишатися. Брати з них приклад. Таких має цінувати країна.

Тож орден за заслуги ІІІ ступеня, який вручив Василеві Григоровичу третій президент України Віктор Ющенко, без сумніву, заслужений. До речі, дружина, Надія Олексіївна, так само недаремно удостоєна звання заслуженого вчителя України.

Читайте головні новини Волині та України також на нашій сторінці у Facebook