Спочатку нічого не віщувало грози...

Голова колгоспу Микита Рішучий Комсомолець зайшов до зали навіть у доброму гуморі. А що? Зганяв за кордон, поправив здоров’я, можна і збори провести.

Знав, що буде нелегко, бо серед колгоспного активу вже не вперше спокою не дають ті капосні представники спілки «Новий Луків». Що з ними робити – вже не знає. Все їм не так. Сиділи б і розвивали тут разом дерибан. Так ні - ні собі, ні людям.

Почали ніби з приємного...

Сам Микита Рішучий Комсомолець на початку зборів оголосив про нову спілку імені «Солодкого Вождя». Правильна спілка. А головне – до неї увійшли передовики.

От, приміром, Женік Ткач. Хороший чоловік. Сам – сільський механізатор. Одружений на доньці доброго хазяїна, ковбасами в селі торгує. Скільки сил приклав свого часу Женік, аби розвинути на селі ту реалізацію ковбас. От і дослужився – цілу спілку у колгоспі тепер очолює.

Чи колишній актор погорілого театру Василь Боровик. Теж непоганий чоловік. Так артистично підспівує Микиті Рішучому. Або пенсіонер Анатолій Гірюк. Ніби немає до чого його застосувати, та й як говорити почне – то НепришийКобиліХвіст, а все ж ще один голос в користь голови. Чи приміром, Толік Пархоменко, Ромко Романівський - молоді, але спритні. Знають, кому й коли служити треба. Або ж помічник високопоставленого товариша Курчака Сашко Пузатий. Голос до голосу – і справі користь. Колись і його сини у цих лавах будуть, бо як розвивати в селі Великий Дерибан давно вже знають. Відомо – свого ж батька діти.

На тому все приємне і закінчилося б, якби не підтримка тих таки правильних колгоспників.

Заходилися вони з будками собачими воювати, та й так заходилися, що ледь усієї псарні колгоспної не розвалили. Ото колись звели їх, аби бродяги ніжні ковбаси Ткачові по тракторній бригаді не таскали. Тай назвали ту псарню «Собача ніжність», усіх покараних собак садили в клітки, аби курей зголоду не давили і лівер не крали з скотобойні. А майно саме на комунальний баланс поставили, аби списувати зайві кошти на харчі. Так псарня «Собача ніжність» років 4 стояла допоки головному собачатнику не прийшло в голову височенний забор мурований поставити, мовляв щоб іншим пси не заважали.

І тут на то тобі - знов таки, «Новий Луків» постарався. Є там такий один, поборник правди та захисник громади Андрій Осиплий. Каже: паркан - не треба ставити, псарню - віддати добрим людям і з колгоспного балансу зняти. Добре, що Боровик не дав, і свої перевірені колгоспники не проголосували за таке блюзнірство. Он недавно тільки майже мільйон туди списали. То що, повертати його назад в касу? У того Андрія, мабуть, не всі вдома. Бо кричить - людям, людям! А цілий голова колгоспу уже для нього не люди, чи що? Мав би досі розбиратися, для чого та псарня у Дерибані потрібна.

Чи, приміром, Романовський доречно запропонував спочатку землю поділити. Щоб по справедливості усім поважним товаришам села дісталося, які ще не раз Рішучому Комсомольцю згодяться.

Знов той капосний Андрій Осиплий почав осікатися. Мовляв, рано, земля - це не полова, тут придивитися треба. А що там придивлятися, коли давно все й так обіцяно і без нього поділено. Так ні, треба на принцип піти... Ну добре, знову свої підтримали, пощастило. А то б не бачити ні землі, ні вигоди.

Або про школярів вони дбають. Такі дбайливі. То розмітку дорожню їм подавай, то школу ремонтуй, то ліжечка у дитсадку погані. Усе продумано. Розмітку намалюємо вночі, аби менше очей бачило як гроші освоюють, та аварійна школа стояла піввіку і ще сто років не розвалиться, а як розвалиться, хай хтось інший відповідає. А дітям ліжка лагодити - малі ще, щоб коло них зайвий раз бігати, і на таких подрімають. Ото вчепилися.

Особливо та, освітянка з «Нового Лукова», Іраїда Констанківська. Не подобається їй, що на околиці села сильно смердить. А куди, скажіть, те сміття дівати, коли його у Лукові стільки? Додому собі носити, чи що? Хай краще на вулиці валяється, дивись, вітер рознесе. А до смороду люди звикнуть, куди ж їм подітися? В голови колгоспу і так клопотів по вуха, щоб якимось ще непотребом перейматися.

Або ще один, той молодий Ігорко – ну справжній полішук. Взявся дорікати, що біля сільської пісочниці, де діти граються, брички гасають. Ну гасають собі, то й що? Кому вони досі заважали? Наїхали на кого, чи що? А якби й наїхали, то тільки на користь було б. Потрапить раз якась мала роззява під колеса, то більше лізти не будуть. Але то вже Рішучий Комсомолець вирішив дати доручення і в колоспі подумають як вберегти пісочницю від численних шумахерів.

Дивні люди. Самі не розуміють у чому їхнє щастя. А їхнє щастя - у спокої голови. От скажіть, якого ж біса бунтувати проти вирубування гаю? Викорчують старі дерева, на їх місці зведуть новий будинок. І Микиті користь, і будівельнику гроші, і поважні люди там житимуть. А так що? Яку користь приносить той гай? Так ні, селян відстоює сільський революціонер Данило Павлюк. І знов таки свого носа пхає Осиплий. Ніяк йому не спиться на зборах славетного колгоспу «Грандіозний Дерибан».

Та й це б ще нічого страшного. Так просто серед зборів коли Микита Рішучий саме розпалився у відстоюванні інтересів села, треба щоб брудний селянин припхався до контори і почав митися. Калюж йому на вулиці мало. Так він припхав ночви, мило і давай натиратися просто перед очима у всіх заслужених колгоспників.

 Курам на сміх. По всіх лавках баби будуть обговорювати, та й новини ВВС  ввечері покажуть, тільки зганьблять його перед усім світом.

 Сам він, Микита Рішучий Комсомолець, ніколи б собі такого не дозволив. Дякувати, що живе в триповерховому маєтку і має теплу воду цілодобово. А тим луківчанам навіщо потрібна влітку гаряча вода? Була б його воля, і взимку б відімкнув. Хай тоді знають. Тільки от вибори голови колгоспу скоро… Мабуть, доведеться увімкнути, щоб луківчани ще раз за нього проголосували. А ні, то будуть гнати подалі, геть до рідного села.

А ще нарікають на нову лазню, яку відкрив один поважний чоловік. Мовляв, антисанітарія, чугунки не такі. Та в Микити Рішучого на все одна відповідь - мийтеся й мовчіть, бо й того не буде.

На тому збори й завершилися. Хтіли продовжить на наступний день, та зграйка якихось лісових бешкетників налякала передовиків – порозбігались злякавшись, що їх можуть в смітник вкинути. Ніби й зібрались на колхозі питання важливі порішати, а тут і голосувати нікому – так і порозходились хто на вигін, хто на запілля, а хто й на бригаду горілку гнати. Лише Микита Рішучий лишився на колхозі – ходить та й руки потирає. Підійшов до карти, позирив на плани посівів, засаджені гаї і путьомки до річки. Та й дав завгоспу наказ – «готуємся до наступної сесії – оно бач під шовковим гайом ше 3 гектари лісу? На чорта вони нам – хай кум стійло і бізнес править». На тому й порішали.

Далі буде…